ГОЛОКОСТ: РІЗНЯ В ДУБРОВИЦІ — СЕРПЕНЬ 1942 РОКУ

ГОЛОКОСТ: РІЗНЯ В ДУБРОВИЦІ — СЕРПЕНЬ 1942 РОКУ

Дубровиця (Домбровиця) — місто в Рівненській області, Україна.

Цей документ спочатку був написаний Мінною Розен. Професор Розен — історик, яка раніше працювала в Тель-Авівському, Хайфському та Принстонському університетах. Стаття спочатку була написана на івриті. Переклад українською мовою готується до публікації.

26 та 27 серпня 1942 року моя бабуся, Міндель Ворона (уроджена Дубельштейн), та мій дядько, Єхезекель Ворона, були вбиті разом з рештою євреїв їхнього міста Добровиця та навколишніх містечок у Сарнянському лісі німцями та їхніми українськими поплічниками. Мій дід, Авраам Хаїм Ворона, був вбитий за два дні до того своїм українським сусідом, коли намагався врятувати свою родину з гетто. У 2006 році я разом із братом Менахемом та моїми двоюрідними братами першого, другого й третього ступеня вирушила в подорож слідами наших предків до Боромеля, Луцька та Домбровиці. Навіть мій вічний чоловік, Авіноам, погодився поїхати зі мною, хоча він ненавидить подорожі й не має жодного зв’язку з Волинню, її річками та болотами. У нього є свої річки — у Трансільванії. Я вела щоденник подорожі, і ділюся з вами п’ятим днем нашої подорожі в пам’ять про тих, кого вбили.

П’ятий день (15 серпня 2006 року)

Для мене п’ятий день нашої подорожі був найважчим. Свідчення про масове вбивство в Серних, які я зібрала, не давали мені спати більшу частину літа, і думка про те, що доведеться фізично пройти тими самими місцями, наповнювала мене жахом. На мій подив, уся група — жоден із членів якої не мав жодного стосунку до моєї матері чи її родини — оголосила, що поїде зі мною, включаючи, звісно, Авіноама та Менахема, який, як я думала, не захоче їхати.

Авіноам сказав мені, що йому цікаво побачити, звідки походила моя мати. Менахем сказав, що він винен їй цю подорож. Гадаю, решта відчули моє занепокоєння і хотіли мене підтримати, і я була їм глибоко вдячна. Іда Качка, остання єврейська жінка в Серні, сказала, що з радістю відведе нас до місця масового вбивства в Серні. Оскільки у нас не було знайомих у Домбровиці, я вирішила попросити її супроводжувати нас і туди, сподіваючись, що вона погодиться. Хоча, строго кажучи, ми мали спочатку зупинитися в Домбровиці, а потім у Сернах, все вийшло інакше, бо Серни розташовані на південь від Домбровиці, тоді як Домбровиця знаходиться прямо на кордоні з Білоруссю й неподалік від польського кордону. Тож ми спочатку приїхали до Сернів.

Ісраель-Саша, наш гід, домовився про зустріч з Ідою на центральному автовокзалі в Сернах. «Як ми її впізнаємо?» — запитала я Сашу. «Ми її впізнаємо, ми її впізнаємо», — відповів Ізраїль із безмежною терплячістю. Коли ми приїхали на автовокзал у Сернях, я була сповнена сумнівів. «Як ми її впізнаємо?» Коли ми під’їхали на мікроавтобусі, до нас поспішила повна жінка середнього віку — це, безсумнівно, була Іда Качка. Як вона нас впізнала? Я не маю ні найменшого уявлення, але впізнання було взаємним і миттєвим. Ізраїль-Саша посміхнувся мені з видом тріумфу. «Я ж казав, що проблем не буде!» — говорили його очі. Іда повела нас до якоїсь кав’ярні, яка, за її словами, була «найкращою в місті». » Серни були обласним центром у повному розумінні цього слова, але виглядали майже як Бейт-Шеан (прошу вибачення у мешканців Бейт-Шеана). Ми зайшли до туалету й замовили каву, а Іда розповіла нам історію свого життя, змішуючи ламаний їдиш і російську, яку перекладав Саша. Іда розповіла, що її батьки та дідусі й бабусі були родом із Домбровиці. Її мати переховувалася в українській родині і завдяки цьому врятувалася. Після війни вона вийшла заміж за єврея. Мені не було зрозуміло, чи сама Іда була одружена з євреєм, оскільки вона про це не згадувала. Вона розповіла нам, що, насправді, ніколи не була в Домбровці (яка знаходиться за 20 хвилин їзди від Серні…), і що з радістю поїде з нами. За її словами, у Серні мешкає близько двадцяти євреїв, жоден з яких не визнаний православним рабинатом. Вона сама бере активну участь у всіх аспектах «громадського» життя і відправила свою дочку до Ізраїлю. «Що вам тут робити?» — запитав я її, а вона з цілковитою серйозністю відповіла: «Якщо мене тут не буде, хто ж відведе вас до могил?» У певному сенсі вона ставилася до свого перебування в Серні так само, як останній єврей у Радзивілові ставився до свого перебування там. Іда була веселою, усміхненою жінкою, яка випромінювала позитивну енергію. Вона вела Миколу всілякими звивистими стежками і зрештою заїхала мікроавтобусом у поле терну, аж поки мені не здалося, що вона веде нас усіх на загибель. Але врешті-решт вона наказала йому зупинитися, і ми вийшли з фургона. «Звідси підемо пішки», — наказала вона. Ліворуч від нас пролягали залізничні колії, а поруч із ними — невеликий сарай. «Нам треба пройти близько двох кілометрів вздовж колій, і саме там знаходиться місце масового вбивства», — сказала Іда. Мене пробіг дриж, і по спині пробіг холодок. Адже бабуся Міндель і дядько Єхезекель, мабуть, саме в цьому місці зійшли з поїзда, що віз 2 000 євреїв з Домбровіци, які залишилися після втечі напередодні різанини, під час маршу до залізничної станції за Горином.

Ми почали йти серед терну вздовж колії, а звідти спустилися на стежку, що вела в ліс. Лісова підстилка була піщаною, нагадуючи про те, що колись давно, ще до появи людей, тут було море. Поступово я усвідомив, що Менахем відставав; чим далі ми йшли — а ми йшли нешвидко — тим повільніше він плентався, наче до його ніг прив’язали свинцеві гирі. Я не міг зрозуміти, чому він відставав — можливо, тому що втомився, а може, тому що його замерзле серце посилало крижані струмені до ніг, які відмовлялися нести його. Я теж відчував ці крижані струмені, але мої ноги несли мене, наче крила, до місця масового вбивства, ніби там мала вирішитися велика таємниця — та, яку я намагався розгадати вже багато днів. І так відстань між нами збільшувалася, а він віддалявся від мене дедалі далі.

Пройшовши близько години, ми дісталися до першого меморіалу. Там було три меморіали. Я не знаю напевно, що вони означають. Чи були вони споруджені над масовими могилами, чи, можливо, над бараками, де нещасних жінок і дітей спалили живцем? Це навряд чи має значення. Весь цей величезний ліс був однією великою бійнею для чотирнадцяти тисяч чоловіків, жінок, хлопчиків і дівчаток.

Напис на меморіалі гласить:

«На згадку про євреїв із Серних, Рокітної, Домбровиці та околиць, яких катували й вбили нацисти та їхні поплічники, нехай їхні імена будуть викреслені, 13–14 Елула 5702 року

(26–27 серпня 1942 року). Нехай їхня пам’ять буде благословенням. Встановлено у 2002 році».

Територія навколо меморіалу оточена низьким бетонним парканом, що, можливо, символізує місце масового поховання, але ми не можемо знати цього напевно. Я притулилася до бетонної огорожі й зачитала своїм двоюрідним братам і сестрам, братові та чоловікові скорботний лист, який нещасний Іцхак Геалер написав своєму братові в Холоні з табору для переміщених осіб у Німеччині в 1946 році. Про те, як він і його друзі намагалися підпалити місто Сарни, щоб померти разом із філістимлянами, і як голова юденрату заборонив їм це зробити. Як усіх євреїв з околиць зібрали в огородженій ділянці в лісі; як більшість жінок і дітей утримували в трьох бараках протягом двох днів у пекучій серпневій спеці без їжі та води; як, коли почалася різанина, він і його друзі прорвалися крізь огорожу й втекли; як він ховався неподалік і спостерігав, як маленьких дітей, яких не завели в бараки, розривали на шматки — одних ручними гранатами, інших — буквально руками злочинців, — і як бараки підпалили разом із тими, хто був усередині. Іцхак Гееллер залишив там свою дружину та трьох маленьких доньок. Усе, що в нього залишилося, — це потреба розповісти історію про знищення його міста.

Я не був упевнений, чи саме це я мав робити, але відчував сильну потребу дати всім іншим зрозуміти, що там сталося — зрозуміти, що це була не просто смерть. Це була дивна смерть, яку здатні вигадати лише люди. Я думав, що вони будуть на мене злі. Вони були жахнуті й, можливо, воліли б, щоб я не розповідав їм усього, що сталося. Усі йшли назад у повній тиші. Менахем ішов поруч зі мною й бурчав: «Я злий на тебе. Ти постійно завдаєш мені горя й мук. Я не хочу, щоб ти завдавала мені горя й мук». Я сказала йому, що йому пощастило, що він може повертатися тим самим шляхом, яким прийшов. Він мовчав, надувшись. Ми сіли в мікроавтобус, де нас чекав Микола, і поїхали на північ, у бік Домбровиці. Однак, не доїхавши до Домбровиці, ми проїхали всі ті маленькі села, звідки походили моя бабуся Міндель, двоюрідний брат моєї матері Йосеф Койфман та інші члени родини, пам’ять про яких загубилася. Першим містечком, де ми зупинилися, була Барзениця.

Ми мусили там зупинитися. Якщо я нічого не знав про родину моєї матері, то про родину моєї бабусі знав ще менше — якщо взагалі щось знав. Про те, що вона народилася в Березниці, я випадково дізнався з книги перепису населення, складеної українцями в Домбровиці на прохання нацистів влітку 1942 року. Решта членів делегації вважали, що зупинка в Березниці — це суцільна втрата часу, тож вони поки що залишилися в мікроавтобусі. Надворі йшов неперервний дощ. Водій Микола зупинився на краю трав’янистої площі, у центрі якої стояла чарівна блакитна церква. На протилежному боці площі я бачив дерев’яні будинки, такі ж чарівні, пофарбовані в яскраві кольори. Усе це місце нагадувало декорації до фільму *«Скрипаль на даху»*. Я пішов у бік ряду будинків, що стояли на протилежному боці площі. По дорозі я помітив, що це насправді зовсім не газон, а просто заросла дикою травою ділянка. Там паслися червонувато-коричневі кури, а по багнюкій стежці навіть похитувалися кілька білуватих гусей. Стежка, якою я йшов, була просто утрамбованою землею. Там, де дощова вода не вбралася в землю, утворилися неглибокі калюжі. Авіноам шаркав за мною, а Ізраїль — Саша — шаркав за ним.

На початку Брудної вулиці стояв дерев’яний будинок, пофарбований у зелений та яскраво-золотисто-жовтий кольори. Літня жінка визирнула з вікна, з цікавістю спостерігаючи за прибулими незнайомцями. За кілька хвилин літня жінка вийшла назовні, за огорожу свого будинку. Тим часом усі члени «делегації» вийшли з мікроавтобуса й зібралися навколо нас. Жінка, яка мала приємну й спокійну манеру поведінки, виглядала на двісті років, але під час розмови з’ясувалося, що їй лише 76. Іншими словами, у 1942 році їй було 12 років. Я запитав її про сім’ю Дубельштейнів. Вона їх не знала. Але вона згадала інші родини й спокійно розповіла нам, що все село було заселене євреями. Вона зазначила, що тут мешкав важливий хасидський рабин, до якого всі приходили привітатися. Сама вона була однією з небагатьох українців, які жили в селі, і працювала в єврейському готелі, що там розташовувався. Про масове вбивство чи обставини, за яких євреї «зникли», не прозвучало жодного слова. Я не міг перестати думати про той диявольський футбольний матч, що відбувся на дорозі між Бразницею та Серними, під час якого немовлят мешканців Бразниці використовували як футбольні м’ячі українські поліцейські, які супроводжували їх на смерть. Я сфотографував запилену дорогу та кілька будинків, і ми вирішили рухатися далі. Літня жінка — до якої тим часом приєдналося ще кілька людей — вказала, що біля в’їзду до села ми можемо побачити сільську синагогу, або те, що від неї залишилося. Вона подякувала Ісусу Спасителю за те, що Він подарував їй таку чудову розмову з такими добрими людьми, і ми всі повернулися до мікроавтобуса та поїхали далі. Біля в’їзду до села справді стояла будівля, що відповідала її опису. Микола зупинився, і я, Авіноам, Менахем та Саша підійшли туди. Будівля була зачинена на навісний замок і засув, і, судячи з усього, взагалі не використовувалася. Будівля виглядала відносно новою, ніби її звели безпосередньо перед війною. Авіноам, який нічого не боїться, спробував зламати замок і, на мою радість, знайшов спосіб зазирнути крізь вікна всередину будівлі. Її дах ось-ось мав обвалитися, і там не було жодних ознак того, що колись це була синагога. Ми повернулися до мікроавтобуса і цього разу попрощалися з Брженіцею. — Куди тепер? — запитав терплячий Микола. — Тепер до Домбровиці, але по дорозі ми зробимо коротку зупинку в Бресті, — відповів я. — Що нам робити в Бресті? — запитав Менахем. — Бреста — це село, де жили Койфмани, — пояснив я йому, — і я пообіцяв Зельді та Генсії, що ми там зупинимося. У цей момент усі зрозуміли, що сперечатися зі мною немає сенсу. Вони чекали, поки ми дістанемося Домбровиці, де зможуть влаштуватися в ресторані, а я — погнатися за своїми привидами. Згідно з описами Зельди та Генсії, які ґрунтувалися на розповіді їхнього батька, Бреста була крихітним селом, де мешкало лише кілька єврейських родин. Воно було набагато меншим за Домбровицю і навіть за Брезницю. На в’їзді до села ми проїхали повз величезну зелену галявину, на дальньому кінці якої стояв завантажений сіном віз, запряжений двома здоровими на вигляд кіньми. Коли ми в’їхали в село, на мене чекала несподіванка. Село виглядало набагато більшим за Березницю й набагато сучаснішим. Тут також були дерев’яні будинки, але більшість із них — це нові споруди, збудовані в старовинному стилі. Не всі вулиці були багнюкими; деякі були бруковані, і все селище виглядало дещо «сучаснішим». У Бресті щось змінилося з тих часів, коли маленький Йосеф Койфман щоранку йшов звідти до Домбровиці, щоб вивчати Тору у великому міському хедері. Я сфотографував кілька старих будинків, кілька нових і одну багнюку провулку, і не залишалося нічого іншого, як рухатися далі до Домбровиці, що була всього за кілька кілометрів. Микола привів нас до центру міста й зайшов до мерії разом з Ісраелем-Сашею, щоб дізнатися, де можна знайти інформацію про місцеву єврейську громаду. Нам вказали на міський музей. Тож ми поїхали до міського музею. По дорозі ми побачили, що містечко було надзвичайно доглянутим. Усі будинки були пофарбовані в яскраві кольори. У центрі міста красувалася площа та охайні, доглянуті квітники. Усе це виглядало так, ніби чекало на візит важливого гостя. «Мене?» — подумав я про себе. Я згадав, що мені розповідав Тарабіло — ніби на честь 1000-річчя Домбровці місто зазнало «косметичного оновлення».

Менахем був схвильований і неспокійний. Надворі йшов дощ. Решта були голодні, але не наважувалися й слова сказати. Менахем буркнув: «Ти божевільний. Це не закінчиться добре. Напевно, вони вже надіслали за нами поліцію». Чому б їм надсилати за нами поліцію? — подумки запитала я себе. Невже він справді вірить, що вони бояться, ніби я заявлятиму права на будинок мого діда, або що я звинувачуватиму когось у його вбивстві? Так, це правда, що його вбив сусід з протилежного боку вулиці, але що мені дасть знання того, хто це був і де це сталося? Вбивця, напевно, вже давно помер. Але я знав, що Менахем заплутався у павутині жахів, які приховували від нас усе наше життя, і тепер він уявляв, що вони живуть своїм життям і прийдуть за ним, щоб вимагати свою частку м’яса, яку він їм винен як син своєї матері й онук Авраама Хаїма Верони. Ми прибули до музею. Це була невелика будівля, судячи з усього, дерев’яний будинок (без сумніву, що належав євреям), який відремонтували й перетворили на музей, ймовірно, на честь святкування тисячоліття існування Домбровиці. Ми витерли ноги об килимок біля входу й увійшли всередину. Нас зустріла молода, струнка жінка років тридцяти п’яти — з блакитними очима, світлим волоссям і ідеально рівною чубчиною — директорка музею. Вона сама народилася у Львові, де й закінчила університет. З гордістю вона провела нас екскурсією по приміщенню. У вітринах були виставлені леза ножів, сокири та інші знаряддя, виготовлені з каменю ще з епохи темних віків — п’ятнадцять тисяч років тому, а може, й ще раніше. Також були вітрини з текстилем, предметами побуту та фотографіями будинків і сімей добропорядних українських селян. Весь музей був крихітним, чистим і надзвичайно добре організованим. Слово «євреї» не прозвучало жодного разу. Я попросив Ізраїля — Сашу — запитати її, чи це можливо, адже з часу заснування міста більшість його мешканців були євреями — тобто аж до серпня 1942 року. Він запитав, і вона почервоніла та вибачилася, сказавши, що музей щойно заснували і в них немає матеріалів про євреїв, але вона з радістю включить їх, якщо ми надішлемо їй такі матеріали. Правда в тому, зізналася молода жінка, що, оскільки вона родом зі Львова, то сама зараз вивчає історію цього міста. Вона була сповнена доброзичливості та бажання допомогти і запропонувала провести нам екскурсію містом. «Що ви хотіли б побачити?» — запитала вона. Я сказав їй, що хочу побачити стару ринкову площу, «Планет», лікарню, міст через Горин та кілька вулиць, на яких, як мені здавалося, я міг би впізнати будинок свого діда Авраама Хаїма. Молода жінка з музею не зовсім уважно слухала мої пояснення і, як могла, вела нас до різних місць. Вона привела нас на непривабливу площу з похмурою будівлею, пофарбованою в синій колір. «Тут колись був старий ринок», — пояснила вона. Вся ця територія була зруйнована під час війни, і зараз на цьому місці стоїть комплекс районної адміністрації. Отже, весь старий єврейський центр зник і більше не існує. Пізніше ми опинилися перед великою, зарослою ділянкою, огородженою аж до тротуару, з сумним на вигляд одноповерховим будинком у центрі, що нагадував школу. «Це частина „Пліанта“», — пояснила молода жінка.

«Що означає слово „Пліант“?» — запитав я. Молода жінка за допомогою Саші-Ізраїля пояснила, що це була курортна зона вздовж річки Горін, яка простягалася від маєтку польської шляхти до Будинку Платера і далі до польської церкви. «Це не схоже на курортну зону», — сказав я.

Екскурсоводка музею пояснила, що це була задня частина «Пліанта» і що на частині цієї території було збудовано різні громадські будівлі. «Що ми тут робимо?» — буркнув Менахем. Я пояснив йому, що Пліант був місцем поховання євреїв, які втекли з конвою, що вирушив 26 серпня до залізничної станції за річкою Горін, а також євреїв, яких пізніше захопили в полях, лісах, на подвір’ях українців, та всіх партизанів, яких було захоплено в цій місцевості. Насправді, дуже ймовірно, що мій дід, Авраам Хаїм, похований у Пліанті; його застрелив його український сусід увечері 25 серпня 1942 року, коли він намагався втекти зі свого подвір’я в бік вулиці Блатніше, що була за межами гетто. Менахем мовчав. Ми повернулися до мікроавтобуса. По дорозі молода жінка з музею пояснила нам, що знає багато українських родин, які під час війни переховували євреїв. Усе село справді було єврейським, але коли сюди приїхала родина Платерів — польська шляхетська родина — вони позбавили євреїв засобів до існування. Я кипів від гніву, але вирішив мовчати, оскільки допомога тієї молодої жінки з музею була важливою, а її почуття провини спонукало її до того, щоб догодити нам. Коли ми вийшли з мікроавтобуса, то опинилися перед великою, занедбаною на вигляд церквою. «Це польська церква», — пояснила молода жінка. Це пояснювало її занедбаність.

Католицизм був релігією польських гнобителів. Тепер, коли їх уже не було, їхня церква стояла занедбаною, покинутою, на межі руйнування і незабаром зникла б, так само як зникли залишки єврейського життя в цьому місці. Біля церкви були широкі сходи, що вели вниз, вниз. Спочатку я не розумів, куди ми йдемо, але раптом густе листя, крізь яке ми спускалися, розступилося, і ми опинилися перед мостом із мотузок, що простягався через річку Горін. Вид, що відкрився перед нами, захоплював дух. Річка була прекрасною, оточеною пишною рослинністю, і якщо дивитися вздовж її течії, здавалося, ніби ти опинився в первісному європейському лісі — «Дубраві» — пишних гаях із широколистими дубами та вербами, що вишикувалися вздовж берегів річки («Велика радянська енциклопедія», с. 261). Здавалося, ніби ось-ось мають прибути перші польські та єврейські поселенці, щоб розчистити землю й збудувати перші будинки в Домбровці. Дощ не припинявся.

А мама ні слова не сказала мені про всю цю красу. Думбрувіце, ймовірно, було засноване на початку другого тисячоліття, найімовірніше, вікінгами-норманами, які засновували поселення в кожному місці, що слугувало вузлом у їхній річковій транспортній мережі. Річковий транспорт був тим засобом, за допомогою якого вони швидко переміщалися з місця на місце, нападаючи на місцевих слов’янських мешканців і створюючи центри контролю. Самі слов’яни прибули на Україну зі сходу не раніше VI століття і завоювали її у місцевих племен. Наприкінці X століття мешканці регіону прийняли православне християнство. Князі норманської династії Рюриковичів правили зі своєї столиці в Києві близько 250 років, аж доки монголи не прокотилися Росією, Україною, Польщею, Угорщиною, Румунією, Малою Азією та Близьким Сходом. У праці *«Історія православних церков у околицях Волині»*, опублікованій понад 100 років тому, написано: « З вторгненням татар і захопленням ними міста вони змусили всіх місцевих мешканців лягти ниць на землю, накрили їх дошками і сіли на них, щоб відсвяткувати свою перемогу за накритими столами: таким чином усе місцеве населення було задушене» (Книга Домбровиці, с. 22, примітка *) . Що ж, під сонцем немає нічого нового. Монголи не встановили сталого правління в Україні, а обмежилися тим, що вселяли страх, аби забезпечити регулярне стягування податків. Домбровиця увійшла до складу Галицького князівства, яке простягалося від Галіца на півдні до Прип’яті на півночі. Щоб читачеві було зрозуміліше: Прип’ять — це притока Дністра, у яку впадає легендарна Стир — річка міста Луцька, — так само як і Горин. Пізніше цей регіон перейшов під владу

волинських князів, столицею яких був Луцьк. У 1330 році литовці завоювали цей регіон, і Домбровиця, як і Луцьк, увійшла до складу Пінської воєводства. Автори книги *«Домбровиця»* вважають, що єврейське заселення цієї місцевості почалося не раніше XV століття, за часів литовського панування; однак у нас немає письмових джерел, які б підтверджували це так чи інакше. Логічно припустити, що вже у XIV столітті, коли Польща та Литва об’єдналися (1386 р.), євреї вже були присутні в місті. Це була невелика громада, яка не могла існувати самостійно. У 1623 році вони становили адміністративну одиницю Пінської громади. У 1648 році їх було винищено разом із поляками та литовцями донськими козаками під проводом Богдана Хмельницького — лідера українського повстання проти поляків, які правили цими землями. Але одразу після придушення повстання єврейська громада в місті була відновлена. У 1766 році в місті проживало 404 євреї. Кілька років тому, у 1753 році, Домбровиця стала самостійною громадою з такими правами: її членам було дозволено звертатися до рабинського суду, а також використовувати деревину для опалення та будівництва. Вони могли придбавати вільні ділянки під забудову в обмін на сплату певних податків. Ділянки під громадські будівлі, такі як синагога, лазня, резиденція рабина та кладовище, були звільнені від податків. Євреям дозволялося засновувати винокурні для виробництва спирту, торгувати вином, забивати худобу та продавати некошерне м’ясо християнам; однак за цей привілей вони сплачували податок у розмірі 200 золотих монет на рік. Євреї були звільнені від обов’язку виконувати судові обов’язки. Усі ці права були підтверджені в 1774 році Антонієм Платером, який за королівським указом обіймав посаду королівського намісника міста та його околиць. У 1793 році Волинь була приєднана до Росії. Росіяни визнали його права і навіть надали йому титул графа. Того ж року Волин було оголошено частиною поселенської зони, де євреям дозволялося вільно проживати та пересуватися, і єврейське населення Домбровиці швидко зростало.

Під час Першої світової війни місто неодноразово переходило з рук у руки — від росіян до німців і українських націоналістів; однак наприкінці війни воно увійшло до складу нової польської держави. Напередодні Другої світової війни населення міста становило близько 5 000 осіб, з яких 4 500 були євреями; українські селяни мешкали на своїх господарствах навколо міста. У XVIII столітті Думбровіца, безсумнівно, була місцем, де відкриті простори переважали забудовані території; про це свідчить той факт, що будь-який єврей міг побудувати будинок на вільній ділянці, сплативши помірний податок. Можна уявити, наскільки віддаленим, пустельним і потребуючим заселення було це місце у XIV столітті, коли туди прибули перші єврейські поселенці.

Ми стояли, зачаровані, під проливним дощем на мосту з мотузок, милуючись дикою красою цього місця. Немає сумнівів, що це новий міст, збудований на честь святкування Тисячоліття; мені зовсім не зрозуміло, чи пролягає він саме на місці старого мосту, а до знаменитого залізничного вокзалу мені також не вдалося дістатися.

Ми зійшли з мосту й знову піднялися сходами, що вели до польської церкви. Молода жінка з музею провела нас на кілька кварталів далі, до невеликої порожньої ділянки між будинками, і урочисто оголосила, що це й є старе кладовище. З не меншою урочистістю вона заявила, що ніхто не наважується будувати на цій ділянці, щоб духи померлих не переслідували їх.

Я намагався переконати її відвести нас до перехрестя вулиць «Белтніше Гассе» та «Дукаровке Гассе» — тобто до вулиці, що веде до Дукаровського лісу, де пролягала межа гетто і де колись стояв будинок діда Авраама Хаїма. Вона привела нас до вуличного розі, і там ми розпочали ґрунтовну дискусію про те, чи змінилися назви вулиць. Я взагалі не побачив лікарні. Поки ми ще сперечалися, до нас підійшла бабуся з палицею в руці; на мить мені здалося, що вона ось-ось злетить на ній у небо.

Молода жінка з музею почала розпитувати її. Вона не пам’ятала ніякої Верони, але пам’ятала інші родини (вони завжди пам’ятають будинки, яких ти не шукаєш). Поки ми ще розпитували бабусю й консультувалися з картою в книзі Домбровіци, Еліша насварив мене, сказавши, що це неправильний підхід, бо я не знав, чи змінилися назви вулиць, і до нас підійшли дві жінки мого віку й запитали, що ми шукаємо. Ізраїль пояснив їм ситуацію. Одна з них сказала, що вона уродженка цього містечка, як і її батьки та дідусі й бабусі, і що вона допоможе нам у пошуках. Ізраїль зрозумів з цього, що вона знає, де мешкав дідусь. Крім того, вона сказала, що в містечку є ще одна єврейка, також уродженка цього містечка, і та напевно знатиме. Доброзичлива жінка, яка зголосилася нам допомогти, сказала, що їй треба заїхати додому, бо вона залишила їжу на плиті, і що вона зустріне нас у домовленому місці. Вона пішла своєю дорогою, а ми поїхали мікроавтобусом до місця зустрічі. Люди на задньому сидінні починали дратуватися. Було близько четвертої години дня, а ми з ранку нічого не їли. Чомусь я зовсім не відчувала голоду. Ми їхали разом із другою жінкою — молодою пані з музею — та пані Качкою. У мікроавтобусі починало ставати трохи тісно. Раптом інша бабуся, яка почула про наше прибуття, зупинила нас і висловила бажання допомогти. Ізраїль впустив її до мікроавтобуса теж. Микола вибухнув істеричним сміхом і виголосив довгу промову російською, яку всі розуміли, крім мене, хоча російською, крім Ізраїля та місцевих, ніхто не розмовляв. Виявилося, що Микола сказав: «Я голодний. Чому б нам не зібрати всіх бабусь, не влаштувати з’їзд бабусь, не провести референдум щодо того, де живе дідусь, і не покінчити з цим?» Усі в мікроавтобусі вибухнули сміхом. Чомусь мені це не здалося смішним. Ми прибули на місце зустрічі разом із тією привітною жінкою. Вона запропонувала спершу зайти на нове кладовище. Молода жінка з музею була вражена: «Тут є ще одне єврейське кладовище?» — запитала вона. «Авжеж», — відповіла місцева жінка, — «і більшість надгробків досі на своїх місцях». Вона повела Миколу стежкою через поля, що утворювали західну межу міста; з одного боку стояли поодинокі будинки, а з іншого —

широкі поля, за якими вдалині простягався зелений, густий ліс. Їдучи цією дорогою, я ще не усвідомлював, що це частина Дукаровської дороги, а ліс, який видно вдалині, — це Дукаровський ліс. Поля, що простягалися на захід від нас, були тими самими полями, через які ті, хто втікав від різанини, намагалися дістатися до лісу. Це були ті поля, про які писав Фогельштейн: «Величезні поля Домбровіци були чорні від людей — євреїв, які втікали до лісу від гнобителя». Вижили лише п’ятдесят із них.

«Нове» кладовище було великим і повним надгробків. Авіноам і Микола почали копати голими руками, тож я сфотографував деякі з них. Мені було жахливо. Я сфотографував 60 000 єврейських надгробків у Туреччині, а тут я залишав надгробки своїх предків, і незабаром ніхто навіть не знатиме, що вони тут були. Я запитав себе, як ці надгробки збереглися, і згадав, що після війни місцеві жителі хотіли зорати це поле, а Єгошуа Фішман та кілька інших вцілілих пішли до мерії й заявили: якщо єврейське кладовище буде зоране, вони обіцяють зорати й християнське. У той конкретний момент української історії Фішман міг би це зробити. Він тепер належав до переможної комуністичної верхівки, а українців ототожнювали з переможеними. Проте мені цікаво, що цю спробу не повторили. Я ніде не побачив графіті з ненависними написами. Складалося враження, що нові мешканці Домбровиці вирішили забути про саме існування колишніх мешканців Домбровиці й більше ніяк і ніякими засобами про них не згадувати. Після відвідин кладовища я відчув, що якщо ми чогось не з’їмо, то спалахне бунт. Доброзичлива жінка та її подруга пішли своєю дорогою, сказавши, що тим часом вони зателефонують єврейці, яка мешкає в селі, щоб домовитися про зустріч, і ми зустрінемося з ними пізніше. Ми дозволили молодій жінці з музею відвести нас до ресторану в місті. Перед цим ми всі відчули нагальну потребу скористатися туалетом (адже була вже 17:00!). Директорка музею сказала, що відведе нас до фотоательє, де вона зробила знімки містечка, які хотіла нам подарувати. Звісно, фотографії ще не були готові, а ательє було зачинене. Вона виглядала збентеженою і врешті-решт сором’язливо сказала, що все, що вона може запропонувати, — це стандартні туалети Домбровці, які є «à la turca» — на відкритому повітрі, тобто без проточної води. Це був особливо неприємний досвід, але коли вже треба, то вибору немає.

Власниця ресторану попередила нас, що в Домбровці немає води через якусь незрозумілу несправність, тому меню, яке вона могла запропонувати, було обмеженим. Воно справді було обмеженим, але включало звичний борщ, голубці та латкес. Кузени їли мовчки. Качка, Микола та молода жінка з музею сиділи окремо й базікали українською. Наприкінці трапези до нас приєдналася привітна місцева жінка. Виявилося, що єдина єврейка в містечку взагалі не хотіла з нами зустрічатися. Я не здивувалася. Не всім хочеться, щоб їм нагадували про їхню «іншість», особливо коли йдеться про людину, яка пережила масове вбивство. Ми повернулися на перехрестя вулиць Дукарівки та Блатніше, і місцева жінка пояснила нам, де раніше була лікарня і де пролягала межа гетто. Саме в той момент я усвідомила, що той пейзаж, який ми бачили на заході — той самий, що ми бачили на новому кладовищі, — це були ті самі простори полів, через які вцілілі втекли від масового вбивства. Мене пробіг дриж. Місцева жінка порадилася з іншою бабусею, яку зустріла на вулиці, серед гучного сміху Миколи.

Спираючись на її пояснення та карту, ми визначили будинок на розі, який відповідав опису втечі діда Авраама Хаїма, але будинок здавався занадто великим. Я висловив припущення, що будинок, можливо, збудували після війни, хоча він виглядав досить старим.

Ізраїль — Саша — сказав, що має рішення. Він зайшов у будинок через дорогу й розпитав людей. Мене охопив темний страх. Якщо це був будинок мого діда, то саме з будинку навпроти вулиці в нього стріляли, щоб убити. Я не встиг цього сказати; замість цього я заїкаючись вимовив, що ні за яких обставин не хочу туди заходити, але Ісраель, який не розумів, чому, заштовхнув мене всередину. Це був дерев’яний будинок із невеликим передпокоєм, з якого ми потрапили до головної кімнати. Дерев’яна стеля була дуже низькою. Стіни були обтягнуті килимами. З одного боку стояло ліжко, таке, як від Єврейського агентства, накрите білим вишитим покривалом. На стінах висіли ікони, а біля протилежної стіни стояла дров’яна бляшана піч. Підлога була з голого дерева, і більшу частину кімнати займав круглий стіл, накритий вишитою скатертиною. На ліжку сиділа літня беззуба жінка, а на одному зі стільців біля столу сиділа молодша жінка, одягнена в чорне, якій також бракувало кількох зубів. Молодша жінка була молодша за мене, але виглядала набагато старшою за свій вік. У повітрі витав сильний запах сечі (того дня у Домбровіці не було води!).

Старенька сказала, що виросла в цьому будинку. Вона пам’ятала сусідів — такого-то й такого-то — але ніякої Міндель чи Верони. А що ви очікували, що вона скаже — що вона дочка вбивці? Я потягнув Ісраеля за рукав і поспішив назовні. Я відчув, що настав час їхати. Ми дали 50 доларів місцевій жінці, яка супроводжувала нас. Вона протестувала, але ми сказали їй, що це на подарунки для її онуків, і це її влаштувало. Перед тим, як виїхати, ми заїхали до музею. Я написав у гостьовій книзі музею на івриті про демонів, що бушують у мені, і про моє бажання їх заспокоїти, а також про добрих жінок, яких я зустрів у Домбровці. Не знаю чому, але я всунула 50 доларів у руки директорки музею. Вона провела з нами цілий день і робила все можливе, щоб допомогти, але не хотіла брати гроші для себе. Я сказала їй, що це для музею; вона протестувала, але зрештою взяла гроші. Подумавши ще раз, я почувалася через це недобре. Цей музей стер сліди євреїв Домбровці — чому я маю давати їм гроші? Чому? Мабуть, таким чином я демонстрував свою перевагу над ними та їхнім музеєм. Ви вбили мою родину, стерли будь-які сліди їхнього існування, а проте немає сумніву, що моя доля краща за вашу. Сподіваюся, та молода блондинка взяла гроші собі й витратила їх з користю.

Ми їхали до Серних у мовчанні. Лише Іда Качка, Ізраїль і Микола весело базікали. Коли ми доїхали до Серних, уже майже стемніло. Іді Качці було важко з нами прощатися. Вона посміхнулася й сказала: «Я вже думала, що ми стали однією родиною. Важко розлучатися». Ми також дали Іді 50 доларів «для онуків» і поїхали далі до Луцька. Дорога здавалася неймовірно довгою. Ми прибули до Луцька дуже пізно й звалилися від виснаження. Неймовірно, але я не мала жодного кошмару. Ні українці, ні німці не переслідували мене, і ніхто не загрожував безпеці моїх улюблених онуків.

І на цьому історія закінчується. Ніщо не залишається таким, як було. Приблизно два роки тому з ініціативи нащадків тих, хто вижив із Домбровиці, — і насамперед завдяки зусиллям місцевої родини Леховичів — було споруджено меморіал на честь євреїв цього містечка. Родина Леховичів доглядає за меморіалом і підтримує його в належному стані.

На фотографіях: Делегація в Україні. Фотографія села Домбровиця, зроблена зі старого кладовища. Річка Горин. Рада з літніми жінками з села, щоб з’ясувати, де що знаходилося. Шлях до «долини смерті». Меморіальний камінь у «долині смерті». Фотографія меморіалу, спорудженого в містечку з ініціативи родини Леховичів та нащадків тих, хто вижив, а також моя картина, на якій я спробував зобразити

бабусю Міндель на основі єдиної її фотографії на тлі знімків її села. Одна з небагатьох картин, які я написав олією, а не акрилом. 2006 рік.

 

THE HOLOCAUST MASSACRE IN DUBROVYTSIA - AUGUST 1942

 

THE HOLOCAUST MASSACRE IN DUBROVYTSIA - AUGUST 1942

Dobrovytsia (Dombrovitsa) is a city in Rivne Oblast, Ukraine.

This document was originally written by Minna Rozen. Professor Rozen is a historian whose past affiliations include Tel Aviv University, Haifa University, and Princeton University. The paper is originally written in Hebrew.  Translation into Ukrainian language is forthcoming.

On August 26 and 27, 1942, my grandmother, Mindel Vorona (née Dubelstein), and my uncle, Yechezkel Vorona, were murdered along with the rest of the Jews of their town, Dobrovytsia, and the surrounding towns in the Sarny Forest by the Germans and their Ukrainian collaborators. My grandfather, Avraham Chaim Vorona, was murdered two days earlier by his Ukrainian neighbor while attempting to rescue his family from the ghetto. In 2006, I traveled with my brother Menachem and my first-, second-, and third-cousins on a journey in the footsteps of our forefathers to Boromel, Lutsk, and Dombrovitsa. Even my eternal husband, Avinoam, agreed to come with me, even though he hates traveling and has no connection whatsoever to Volhynia, its rivers, and its swamps. He has his own rivers, in Transylvania. I kept a travel journal, and I’m sharing with you the fifth day of our journey in memory of those who were murdered.

Day Five (August 15, 2006)

For me, the fifth day of our journey was the hardest. The testimonies I had gathered about the massacre in Serny had kept me awake for much of the summer, and the thought of physically walking through those very sites filled me with dread. To my surprise, the entire group—none of whom had any connection to my mother or her family—announced that they were coming with me, including Avinoam, of course, and Menachem, whom I thought wouldn’t want to come.

Avinoam told me he was curious to see where my mother came from. Menachem said he owed her this trip. I think the others sensed my distress and wanted to support me, and I was deeply grateful to them. Ida Kaczka, the last Jewish woman in Serny, said she would gladly take us to the massacre site in Serny. Since we had no contacts in Dombrovica, I decided to ask her to accompany us there as well, and I hoped she would agree. Although, strictly speaking, we were supposed to stop first in Dombrovitsa and then in Serny, that wasn’t the case, because Serny is south of Dombrovitsa, whereas Dombrovitsa is right on the border with Belarus and not far from the Polish border. And so we arrived first in Serny.

Israel-Sasha, our guide, had arranged to meet Ida at the central bus station in Serny. “How will we recognize her?” I asked Sasha. “We’ll recognize her, we’ll recognize her,” Israel replied with endless patience. When we arrived at the bus station in Serny, I was full of doubts. “How will we recognize her?” When we pulled up in the van, a plump, middle-aged woman hurried toward us—it was undoubtedly Ida Katchka. How did she recognize us? I have no idea, but the recognition was mutual and immediate. Israel-Sasha smiled at me with a look of triumph. “I told you there wouldn’t be any problem!” his eyes said. Ida led us to some café, which, according to her, was “the best in town.” Serny was the regional capital in every sense of the word, but it looked pretty much like Beit She’an (my apologies to the people of Beit She’an). We went to the restroom and ordered coffee, and Ida told us her life story in a mix of broken Yiddish and Russian that Sasha translated. Ida told us that her parents and grandparents were from Dombrovitsa. Her mother had hidden with a Ukrainian family and was thus saved. After the war, she married a Jewish man. It wasn’t clear to me whether Ida herself was married to a Jew, since she didn’t mention it. She told us that, in fact, she had never actually been to Dombrovitsa (a 20-minute drive from Serny…), and that she would be happy to come with us. According to her, there are about twenty Jews in Serni, none of whom are recognized by the Orthodox Rabbinate. She herself is active in all aspects of “community” life, and she sent her daughter to Israel. “What do you have to do here?” I asked her, and she replied with utter seriousness: “If I’m not here, who will take you to the graves?” In a sense, she viewed her stay in Serni the same way the last Jew in Radzivillov had viewed his stay there. Ida was a cheerful, laughing woman who radiated positive energy. She led Nikolai down all sorts of winding paths and eventually drove the van into a field of thorns, until it seemed to me she was going to lead us all to our doom. But finally, she ordered him to stop, and we got out of the van. “From here we’ll walk,” she ordered. To our left were railroad tracks, and next to them a small shed. “We have to walk about two kilometers along the tracks, and that’s where the massacre site is,” Ida said. A shudder and a chill ran down my spine. After all, Grandmother Mindel and Uncle Yechezkel must have gotten off right at this spot from the train that carried the 2,000 Jews of Dombrovica who remained after the escape on the eve of the massacre, and during the march toward the train station beyond Horin.

We began walking among the thorns beside the tracks, and from there we descended onto the path leading into the forest. The forest floor was sandy, hinting that long ago, before humans existed, there had been a sea here. Gradually, I realized that Menachem was lagging behind; the further we went—and we weren’t walking fast—the more slowly he trudged, as if lead weights were attached to his feet. I couldn’t decide why he was lagging behind—perhaps because he was tired, or perhaps because his freezing heart was sending icy currents to his legs, which refused to carry him. I, too, felt those icy currents, but my legs carried me as if they were wings toward the site of the massacre, as if a great mystery—one I had been striving to unravel for many days—would be solved there. And so the distance between us grew, and he drifted further and further away from me.

After walking for about an hour, we reached the site of the first memorial. There were three memorials there. I do not know for certain what they signify. Were they erected over the mass graves, or perhaps over the barracks where the unfortunate women and children were burned alive? It hardly matters. This entire vast forest was one huge slaughterhouse for fourteen thousand men, women, boys, and girls.

The inscription on the memorial reads:

“In memory of the Jews of Serny, Rokitna, Dombrovica, and the surrounding area who were tortured and murdered by the Nazis and their accomplices, may their names be blotted out, on the 13th–14th of Elul, 5702

(August 26–27, 1942). May their memory be a blessing. Erected in 2002.”

The area around the memorial is enclosed by a low concrete fence, which may symbolize the site of the mass grave, but we cannot know for certain. I leaned against the concrete fence and read to my cousins, my brother, and my husband the letter of lament that the unfortunate Yitzhak Gealer wrote to his brother in Holon from a displaced persons camp in Germany in 1946. How he and his friends had sought to set the town of Sarny ablaze so that they might die alongside the Philistines, and how they were forbidden from doing so by the head of the Judenrat. How all the Jews from the surrounding area were gathered in the fenced-off area in the forest; how most of the women and children were held in three barracks for two days in the scorching August heat without food or water; how, when the slaughter began, he and his friends broke through the fence and fled; how he hid nearby and watched as the small children who had not been taken into the barracks were torn to pieces—some by hand grenades, others literally by the hands of the evildoers—and how the barracks were set ablaze with their occupants inside. Yitzhak Geeller left his wife and three young daughters there. All he had left was the need to tell the story of his city’s destruction.

I wasn’t sure that was what I should do, but I felt a strong need to make everyone else understand what had happened there—to understand that it wasn’t just death. It was a strange kind of death that only human beings are capable of inventing. I thought they would be angry with me. They were horrified and might have preferred that I not tell them everything that had happened. Everyone walked back in complete silence. Menachem walked beside me and grumbled, “I’m angry with you. You cause me grief and anguish all the time. I don’t want you to cause me grief and anguish.” I told him he was lucky he could walk back the same way he’d come. He remained silent, sulking. We got into the van where Nikolai was waiting for us and drove north toward Dombrovitsa. However, before reaching Dombrovitsa, we passed through all those little villages from which my grandmother Mindel, my mother’s cousin Yosef Koyfman, and other family members whose memory has been lost had come. The first town where we stopped was Barzenitsa.

We had to stop there. If I knew nothing about my mother’s family, I knew even less—if anything at all—about my grandmother’s family. The fact that she was born in Bereznitsa came to my attention by chance from the census book compiled by the Ukrainians in Dombrovitsa at the Nazis’ request in the summer of 1942. The rest of the delegation members felt that stopping in Bereznitsa was a complete waste of time, and they remained in the van for the time being. Outside, a persistent rain was falling. Nikolai, the driver, pulled over at the edge of a grassy square with a charming light-blue church at its center. On the far side of the grassy square, I could see wooden houses, just as charming, painted in vibrant colors. The whole place looked like a set from the movie *Fiddler on the Roof*. I walked toward the row of houses across the square. On the way, I noticed that it wasn’t actually a lawn at all, but simply overgrown with wild grass. Reddish-brown chickens were grazing there, and even some whitish geese waddled along the muddy path. The path I was walking on was simply compacted earth. Where the rainwater hadn’t been absorbed into the ground, there were shallow puddles. Avinoam shuffled along behind me, and Israel—Sasha—shuffled after him.

At the beginning of Mud Street stood a wooden house painted green and a vivid golden yellow. An elderly woman peered out the window, curiously observing the strangers who had arrived. Within a few minutes, the elderly woman stepped outside, beyond the fence of her house. Meanwhile, all the members of the “delegation” had gotten out of the van and gathered around us. The woman, who had a pleasant and calm demeanor, looked to be about two hundred years old, but during the conversation it turned out she was only 76. In other words, in 1942 she was 12 years old. I asked her about the Dubelstein family. She didn’t know them. But she mentioned other families and calmly told us that the entire village had been populated by Jews. There was an important Hasidic rabbi here, she noted to us, whom everyone came to greet. She herself was one of the few Ukrainians living in the village, and she worked at a Jewish hotel that was located there. Not a word was said about the massacre or the circumstances under which the Jews “disappeared.” I couldn’t stop thinking about the diabolical soccer game that took place on the road between Braznitsa and Serny, in which the babies of the people of Braznitsa were used as soccer balls by the Ukrainian police officers who escorted them to their deaths. I took photos of the dusty path and some of the houses, and we decided to move on. The elderly woman—who had been joined by a few more people in the meantime—pointed out that at the entrance to the village we could see the village synagogue, or what remained of it. She thanked Jesus the Savior for granting her such a delightful conversation with such good people, and we all returned to the van and drove on. At the entrance to the village, there really was a building that matched her description. Nikolai stopped, and I, Avinoam, Menachem, and Sasha walked over there. The place was locked with a padlock and a bolt, and it didn’t appear to be in use at all. The building looked relatively new, as if it had been built just before the war. Avinoam, who isn’t afraid of anything, tried to pick the lock, and to my delight, found a way to peek through the windows into the interior of the building. Its roof was about to collapse, and it was devoid of any sign that it had ever been a synagogue. We returned to the van, and this time we bid farewell to Brzenica. “Where to now?” asked the patient Nikolai. “Now to Dombrovica, but on the way we’ll make a quick stop in Bresta,” I replied. “What do we have to do in Bresta?” Menachem asked. “Bresta is the village where the Koyfmans lived,” I explained to him, “and I promised Zelda and Gensia that we’d stop there.” At that point, everyone realized there was no point in arguing with me. They waited for us to reach Dombrovitsa, where they could settle into a restaurant and let me chase after my ghosts. According to Zelda and Gensia’s descriptions, which were based on their father’s account, Bresta was a tiny village where only a handful of Jewish families lived. It was much smaller than Dombrovica, and even than Bereznica. At the entrance to the village, we passed a vast green meadow, at the far end of which stood a hay-laden wagon drawn by two healthy-looking horses. When we entered the village, a surprise awaited me. The village looked much larger than Bereznitsa and much more modern. There were wooden houses here as well, but most of them were new wooden houses built in the old style. Not all the streets were muddy; some were paved, and the whole place looked a little more “modern.” Something had changed in Bresta since the time when little Yosef Koyfman would walk there every morning from Bresta to Dumbrovitsa to study Torah in the large town’s cheder. I photographed some of the old houses, some of the new ones, and one muddy alley, and there was nothing left to do but continue on to Dombrovitsa, which was just a few kilometers away. Nikolai led us to the town center and went into the town hall with Yisrael-Sasha to ask where they could find information about the local Jewish community. They directed us to the municipal museum. So we drove to the municipal museum. On the way, we saw that the town was remarkably well-kept. All the houses were painted in vibrant colors. The town center boasted a square and neat, well-tended flower beds. The whole place looked as if it were awaiting the visit of an important guest. “Me?” I thought to myself. I recalled what Tarabilo had told me—that in honor of Dombrovitsa’s 1,000th anniversary, it had undergone a “facelift.”

Menachem was agitated and restless. It was raining outside. The others were hungry, but didn’t dare say a word. Menachem grumbled, “You’re crazy. This won’t end well. They’ve probably sent the police after us by now. ” Why would they send the police after us? I asked myself silently. Does he really believe they’re afraid I’ll claim rights to my grandfather’s house, or that I’ll accuse someone of his murder? Yes, it’s true he was murdered by his neighbor across the street, but what good would it do me to know who it was and where it happened? The murderer is surely dead by now. But I knew that Menachem was trapped in the tangle of horrors that had been hidden from us all our lives, and now he imagined that they had a life of their own and would come after him to demand the pound of flesh he owed them as the son of his mother and the grandson of Avraham Chaim Verona. We arrived at the museum. It was a small building, apparently a wooden house (belonging to Jews, no doubt) that had been renovated and converted into a museum, presumably in honor of the celebrations marking the millennium of Dombrovitsa’s existence. We wiped our feet on the mat at the entrance and went inside. We were greeted by a young, slender woman in her mid-thirties—blue-eyed, with blonde hair and a perfectly straight fringe—the museum director. She herself was born in Lviv, where she had graduated from university. She proudly showed us around the place. The display cases contained knife blades, axes, and other tools made of stone from the Dark Age—fifteen thousand years ago, or perhaps even longer. There were also cases containing textiles, household items, and photographs of the homes and families of good Ukrainian peasants. The entire museum was tiny, clean, and remarkably well-organized. The word “Jews” was not mentioned even once. I asked Israel—Sasha—to ask her if this could be possible, since from the time the town was founded, most of its residents had been Jewish—that is, until August 1942. He asked, and she blushed and apologized, saying that the museum had only just been founded and they had no material on the Jews, but she would be happy to include it if we sent her such material. The truth is, the young woman admitted, since she was a native of Lviv, she herself was now studying the history of the place. She was full of goodwill and eager to help, and volunteered to show us around the town. “What would you like to see?” she asked. I told her I wanted to see the old market square, the Plianet, the hospital, the bridge over the Horin, and a few streets along which I thought I might be able to identify my grandfather Avraham Chaim’s house. The young woman from the museum didn’t quite listen to my explanation and led us to the various places to the best of her understanding. She led us to a charmless square with a dull, blue-painted building. “This is where the old market used to be,” she explained. The entire area was destroyed during the war, and now the district administration complex stands on that site. So, the entire old Jewish center has vanished and is no more. Later, we found ourselves standing in front of a large, overgrown lot, fenced off right up to the sidewalk, with a sad-looking, single-story building in the center that resembled a school. “This is part of the Pliant,” the young woman explained.

“What does the word ‘Pliant’ mean?” I asked. The young woman, with the help of Sasha-Israel, explained that it was a resort area along the Horin River, stretching from the home of the Polish nobles to the Plater House and on to the Polish church. “It doesn’t look like a resort area,” I said.

The museum guide explained that this was the rear part of the Pliant, and that various public buildings had been constructed on part of it. “What are we doing here?” Menachem grumbled. I explained to him that the Pliant was the burial site for the Jews who had fled the convoy that set out on August 26 for the train station beyond the Horin River, as well as for the Jews who were later captured in the fields, in the forests, in the courtyards of Ukrainians, and all the partisans who were captured in the area. In fact, it is highly likely that my grandfather, Avraham Chaim, is buried in Pliant; he was shot by his Ukrainian neighbor on the evening of August 25, 1942, as he tried to escape from his yard toward Blatnische Street, which was outside the ghetto. Menachem remained silent. We returned to the van. On the way, the young woman from the museum explained to us that she knew many Ukrainian families who had hidden Jews during the war. The entire village had indeed been a Jewish village, but when the Plater family—a Polish noble family—arrived here, they forced the Jews out of their livelihoods. I seethed with anger, but I chose to remain silent, since the young woman from the museum’s services were important, and her sense of guilt made her eager to please. When we got off the van, we found ourselves in front of a large, dilapidated-looking church. “That’s the Polish church,” the young woman explained. That explained its shabbiness.

Catholicism had been the religion of the Polish oppressors. Now that they were gone, their church stood shabby, desolate, on the verge of collapse, and would soon vanish, just as the remnants of Jewish life in that place had vanished. Beside the church were wide steps leading down, down. At first I didn’t understand where we were going, but suddenly the dense foliage through which we had been descending parted, and we found ourselves standing before a rope bridge spanning the Horin River. The sight that unfolded before us was breathtaking. The river was beautiful, flanked by lush vegetation, and if you looked down its length, it seemed as though you were in a primeval European forest—“Dubravi”—lush groves with broad-leaved oak and willow trees lining the riverbanks (The Great Soviet Encyclopedia, p. 261). It seemed as if the first Polish and Jewish settlers were about to arrive to clear the land and build the first houses in Dombrovitsa. The rain continued to fall.

And Mother didn’t tell me a thing about all this beauty. Dumbrůvice was probably founded at the beginning of the second millennium, likely by the Viking Normans, who established settlements at every point that served as a hub in their river transport network. River transport was the means by which they moved quickly from place to place, raiding the local Slavic inhabitants and establishing centers of control. The Slavs themselves arrived in Ukraine from the east no earlier than the sixth century and conquered it from local tribes. At the end of the tenth century, the region’s inhabitants adopted Orthodox Christianity. The princes of the Norman Rurik dynasty ruled from their seat in Kyiv for some 250 years, until the Mongols swept through Russia, Ukraine, Poland, Hungary, Romania, Asia Minor, and the Near East. In *The History of the Orthodox Churches in the Vicinity of Volhynia*, published over 100 years ago, it is written: “With the invasion of the Tatars and their conquest of the city, they forced all the local residents to lie prostrate on the ground, covered them with planks, and sat upon them to celebrate their victory at set tables: thus the entire local population was suffocated” (The Book of Dombrovitsa, p. 22, note *). Well, there is nothing new under the sun. The Mongols did not establish stable rule in Ukraine but contented themselves with instilling fear to ensure the regular collection of taxes. Dombrovitsa became part of the Principality of Galicia, which stretched from Galitz in the south to Pripyat in the north. Just to clarify for the reader, the Pripyat is a tributary of the Dniester into which the legendary Styr—the river of the city of Lutsk—flows, as does the Horin. Later, the region came under the rule of the

Princes of Volhynia, whose capital was Lutsk. In 1330, the Lithuanians conquered the region, and Dombrovitsa, like Lutsk, became part of the Pinsk Province. The authors of the book *Dombrovitsa* believe that Jewish settlement in the area began no earlier than the fifteenth century, under Lithuanian rule; however, we have no written sources to confirm this one way or the other. It stands to reason that as early as the fourteenth century, when Poland and Lithuania united (1386), Jews were already present in the town. It was a small community that could not stand on its own. In 1623, they constituted an administrative unit of the Pinsk community. In 1648, they were massacred alongside the Poles and Lithuanians by the Don Cossacks under the leadership of Bohdan Khmelnytsky, the leader of the Ukrainian uprising against the Poles who ruled the land. But immediately after the uprising was suppressed, the Jewish community in the town was reestablished. In 1766, there were 404 Jews in the town. A few years earlier, in 1753, Dombrovitsa became an independent community with the following rights: its members were permitted to litigate in the rabbinical court, and they were allowed to use wood for heating and construction. They could acquire vacant lots for construction in exchange for paying certain taxes. Plots for public buildings such as a synagogue, a bathhouse, the rabbi’s residence, and the cemetery were exempt from taxes. Jews were permitted to establish a distillery for distilled spirits, trade in wine, slaughter cattle, and sell non-kosher meat to Christians; however, for this privilege, they paid a tax of 200 gold coins per year. Jews were exempt from the obligation to perform court service. All these rights were confirmed in 1774 by Antoni Plater, who held the position of royal governor of the city and its environs by royal decree. In 1793, Volhynia was annexed by Russia. The Russians recognized his rights and even granted him the title of count. That same year, Volhynia was declared part of the settlement area, where Jews were permitted to live and move about freely, and the Jewish population of Dombrovitsa grew rapidly.

During World War I, the town changed hands repeatedly between the Russians, the Germans, and Ukrainian nationalists; however, at the end of the war, it became part of the new Polish state. By the eve of World War II, the town had a population of about 5,000, of whom 4,500 were Jews; Ukrainian farmers lived on their farms around the town. Dumbrówica in the eighteenth century was certainly a place where open land outnumbered built-up areas; this can be inferred from the fact that any Jew could build a house on vacant land for a modest tax. One can imagine just how remote, desolate, and in need of settlement the place was in the fourteenth century, when the first Jewish settlers arrived there.

We stood in awe in the pouring rain on the rope bridge, gazing at the wild beauty of the place. There is no doubt that this is a new bridge built in honor of the Millennium celebrations; it is not at all clear to me whether it spans the site of the old bridge, and I was also unable to reach the famous train station.

We descended from the bridge and climbed back up the stairs leading to the Polish church. The young woman from the museum took us a few blocks away to a small, empty lot between the houses and solemnly announced that this was the old cemetery. She declared, with no less solemnity, that no one dares to build on this lot, lest the spirits of the dead haunt them.

I tried to get her to take us to the intersection of “Beltnische Gasse” and “Dukarovke Gasse”—that is, the street leading to the Dukarov Forest, where the ghetto border was, and where Grandfather Avraham Chaim’s house had stood. She led us to a street corner, and there we began an in-depth discussion about whether the street names had changed. I didn’t see a hospital at all. While we were still debating, a babushka came toward us, a cane in her hand; for a moment, I imagined her taking off into the sky on it.

The young woman from the museum began questioning her. She didn’t remember any Verona, but she did remember other families (they always remember houses you aren’t looking for). While we were still questioning the babushka and consulting the map in the Dombrovica book, Elisha scolded me, saying this wasn’t the right way to go about it, because I didn’t know if the street names had changed, and two women about my age approached us and asked what we were looking for. Israel explained the situation to them. One of them said she was a native of the town, as were her parents and grandparents, and that she would help us search. Israel gathered from this that she knew where the grandfather lived. Besides that, she said there was one other Jewish woman in town, also a native of the town, and she would surely know. The kind woman who volunteered to help us said she had to stop by her house because she’d left food on the stove, and she’d meet us at the agreed-upon spot. She went on her way, and we rode in the van to the meeting place. The people in the back were starting to get annoyed. It was around four in the afternoon, and we hadn’t eaten anything since morning. For some reason, I didn’t feel hungry at all. We rode with the second woman, the young lady from the museum, and Mrs. Katchka. It was starting to get a bit crowded in the van. Suddenly, another babushka who had heard about our arrival stopped us and expressed her desire to help. Israel let her into the van as well. Nikolai burst into hysterical laughter and gave a long speech in Russian that everyone understood except me, even though no one except Israel and the locals spoke Russian. It turned out that Nikolai had said: “I’m hungry. Why don’t we gather all the babushkas, hold a babushka convention, have them hold a referendum on where Grandpa lives, and get this over with?” The whole van roared with laughter. For some reason, I didn’t find it funny. We arrived at the meeting place together with the friendly woman. She suggested we go to the new cemetery first. The young woman from the museum was shocked: “ “Is there another Jewish cemetery here?” she asked. “You bet,” replied the local woman, and most of the headstones are still in place. She led Nikolai along a path through the fields that formed the western border of the city; on one side were sparsely built houses, and on the other

wide fields, beyond which stretched a green, dense forest in the distance. As we drove along this road, I did not yet realize that this was part of the Dukarov Road, and that the forest visible in the distance was the Dukarov Forest. The fields stretching westward from us were the very fields through which those fleeing the massacre had tried to reach the forest. These were the fields about which Fogelstein wrote: “The vast fields of Dombrovica were black with people—Jews fleeing to the forest from the oppressor.” Only fifty of them survived.

The “new” cemetery was large and full of headstones. Avinoam and Nikolai began digging with their hands, and so I photographed some of them. I felt terrible. I had photographed 60,000 Jewish headstones in Turkey, and here I was leaving the headstones of my ancestors behind, and soon no one would even know they had been here. I asked myself how the headstones had survived, and I remembered that after the war, the locals wanted to plow the field, and Yehoshua Fishman and a few other survivors went to city hall and announced that if the Jewish cemetery were plowed over, they promised to plow over the Christian cemetery. At that particular moment in Ukraine’s history, Fishman could have done so. He now belonged to the victorious Communist establishment, and the Ukrainians were identified with the vanquished. Nevertheless, I find it interesting that the attempt was not repeated. I saw no hate graffiti anywhere. It seemed that the new Dombrovitsians had resolved to forget the very existence of the old Dombrovitsians and to make no further mention of them in any way or by any means. After visiting the cemetery, I felt that if we didn’t eat something, a revolt would break out. The kind woman and her friend went on their way, saying that in the meantime they would call a Jewish woman living in the village to arrange a meeting, and we would meet up with them later. We let a young woman from the museum take us to a restaurant in town. Before that, we all felt an urgent need to use the restroom (it was already 5:00 p.m.!) The museum director said she would take us to the photo shop where she had the pictures of the town she wanted to give us taken. Of course, the photos weren’t ready yet, and the shop was closed. She looked embarrassed, and finally said shyly that all she had to offer were the standard Dombrovitsa restrooms, which are “à la turca”—outdoors, meaning without running water. It was a particularly unpleasant experience, but when you have to, you have no choice.

The restaurant owner warned us that there was no water in Dombrovitsa due to some unclear malfunction, so the menu she could offer was limited. It was indeed limited but included the usual borscht, stuffed cabbage, and latkes. The cousins ate in silence. Kachka, Nikolai, and the young woman from the museum sat separately and chattered away in Ukrainian. At the end of the meal, the friendly local woman joined us. It turned out that the only Jewish woman in town didn’t want to meet us at all. I wasn’t surprised. Not everyone wants to be reminded of their otherness, especially when it comes to a survivor of the massacre. We returned to the intersection of Dukarovke and Blatnische, and the local woman explained to us where the hospital had been and where the ghetto boundary had been. That was the moment I realized that the landscape we were seeing to the west—the same one we’d seen at the new cemetery—was the expanse of fields through which the survivors had fled the massacre. A shiver ran through me. The local woman consulted with another babushka she met on the street, amid Nikolai’s roars of laughter.

Based on her explanation and the map, we identified a house on the corner that matched the description of Grandfather Avraham Chaim’s escape, but the house seemed too big. I suggested the possibility that the house had been built after the war, but it looked quite old.

Israel—Sasha—said he had a solution. He went into the house across the street and asked around. A dark dread came over me. If this was my grandfather’s house, then it was from the house across the street that they had shot at him to kill him. I didn’t have time to say that; instead, I stammered that I wasn’t willing to go in there under any circumstances, but Israel, who didn’t understand why, pushed me inside. It was a wooden house with a small entryway, from which we entered the main room. The wooden ceiling was very low. The walls were covered with rugs. On one side stood a bed, the kind from the Jewish Agency, covered with a white embroidered bedspread. Icons hung on the walls, and a wood-burning tin stove stood against the opposite wall. The floor was bare wood, and most of the room was taken up by a round table covered with an embroidered tablecloth. An elderly, toothless woman sat on the bed, and on one of the chairs next to the table sat a younger woman dressed in black, who was also missing a few teeth. The younger woman was younger than me but looked much older than her age. A heavy smell of urine hung in the air (there was no water in Dombrovitsa that day!).

The old woman said she had grown up in this house. She remembered the neighbors—so-and-so and such-and-such—but no Mindel or Verona. What did you expect her to say—that she was the daughter of a murderer? I tugged at Yisrael’s sleeve and hurried outside. I felt it was time to leave. We gave $50 to the local woman who had accompanied us. She protested, but we told her it was for gifts for her grandchildren, and that made sense to her. Before we left, we stopped by the museum. I wrote something in the museum guestbook in Hebrew about the demons running wild inside me and my wish to calm them down, and about the kind women I’d met in Dombrovitsa. I don’t know why, but I slipped $50 into the museum director’s hands. She spent the whole day with us and went out of her way to help, but she didn’t want to take any money for herself. I told her it was for the museum; she protested but finally took the money. On second thought, I felt bad about it. This museum has erased the traces of the Jews of Dombrovitsa—why should I give them money? Why? I suppose by doing so I was demonstrating my superiority over them and their museum. You murdered my family, erased any trace of their existence, and yet there’s no doubt that my fate is better than yours. I hope that blonde young woman took the money for herself and put it to good use.

We drove to Serny in silence. Only Ida Kachka, Israel, and Nikolai chatted cheerfully. By the time we reached Serny, it was almost dark. It was hard for Ida Kachka to say goodbye to us. She laughed and said, “I already thought we’d become a family. It’s hard to part.” We also gave Ida $50 “for the grandchildren” and continued on to Lutsk. The road seemed unbelievably long. We arrived in Lutsk very late and collapsed from exhaustion. Unbelievably, I didn’t have a single nightmare. No Ukrainians and no Germans chased after me, and no one threatened the safety of my beloved grandchildren.

And that’s the end of the story. Nothing remains as it was. About two years ago, on the initiative of the descendants of the survivors from Dombrovitsa—and primarily through the efforts of the local Lechovich family—a memorial to the town’s Jews was erected. The Lechovich family maintains and cares for the memorial.

In the photos: The delegation to Ukraine. A photo of the village of Dombrovitsa taken from the old cemetery. The Horin River. Consulting with elderly women from the village to determine where things were. The path to the killing valley. The memorial stone in the killing valley. A photograph of the memorial erected in the town at the initiative of the Lechovich family and the descendants of the town’s survivors.  

Below a painting of mine in which I tried to conjure up.   Grandma Mindel based on a single photograph of her against a backdrop of photos of her village. One of the few paintings I’ve done in oil rather than acrylic. 2006.

THE HOLOCAUST MASSACRE IN DUBROVYTSIA - AUGUST 1942

THE HOLOCAUST MASSACRE IN DUBROVYTSIA - AUGUST 1942

Dobrovytsia (Dombrovitsa) is a city in Rivne Oblast, Ukraine.
This document was written orignally by Minna Rozen. Professor Rozen is a historian whose past affiliations include: Tel Aviv University, Haifa University, and Princeton University.  This paper was written originally in Hebrew with translations into English and Ukraine languages coming.

 בימים 26 ו-27 באוגוסט 1942 נרצחו סבתי, מינדל וורונה לבית דובלשטיין ודודי יחזקאל וורונה עם שאר יהודי עיירתם דומברוביצה ועיירות הסביבה ביער סארני, על ידי הגרמנים ועוזריהם האוקראינים. סבי , אברהם חיים וורונה נרצח יומיים קודם לכן על ידי שכנו האוקראיני בנסותו למלט את משפחתו מן הגטו. בשנת 2006 נסעתי עם אחי מנחם ובני דודי הראשונים, השניים והשלישיים למסע בעקבות אבות אבותינו לבורומל,לוצק ודומברוביצה. גם אישי הנצחי אבינועם הסכים לבוא עמי, למרות שהוא שונא מסעות, ואין לו שום קשר לווהליניה ונהרותיה וביצותיה. יש לו נהרות משלו, בטראנסילבניה. כתבתי יומן מסע ואני מתחלקת עמכם ביום החמישי למסענו לזכר הנרצחים.

היום החמישי (15.8.2006)

לגבי היה היום החמישי במסענו היום הקשה ביותר. העדויות שאספתי על הטבח בסרני הדירו שינה מעיני חלק גדול מן הקיץ, והמחשבה שאני אהלך פיסית באותם אתרים הילכה עלי אימים. להפתעתי כל החבורה, שכלל אין לה שום קשר עם אמי או משפחתה, הודיעה שהיא נוסעת עמי, וזה כלל את אבינועם, כמובן, ואת מנחם שחשבתי שלא ירצה לבוא.

אבינועם אמר לי שהוא סקרן לראות מהיכן הגיעה אמא שלי. מנחם אמר שהוא חייב לה את המסע הזה. אני חושבת שהשאר הרגישו את מצוקתי ,ורצו לתמוך בי ,והייתי אסירת תודה להם. אידה קצ'קה , היהודיה האחרונה בסרני, אמרה שהיא תיקח אותנו ברצון לאתר ההריגה בסרני. מאחר שלא היה לנו שום קשר בדומברוביצה החלטתי לבקש ממנה שתלווה אותנו גם לדומברוביצה, וקיוויתי שהיא תסכים. למרות שמבחינת סדר הדברים היינו אמורים לחנות קודם בדומברוביצה ואחר כך בסרני, לא היה הדבר כך, כיון שסרני דרומית לדומברוביצה , ואילו דומברוביצה נמצאת ממש על הגבול עם ביילורוסיה ולא רחוק מן הגבול הפולני. וכך הגענו ראשית לסרני. ישראל-סשה המדריך קבע פגישה עם אידה בתחנת האוטובוס המרכזית של סרני. איך נכיר אותה? אמרתי לסשה. נכיר אותה, נכיר אותה, קבע ישראל בסבלנות אין קץ. כאשר הגענו לתחנת האוטובוס של סרני, הייתי מלאה ספקות. איך נכיר אותה? כאשר עצרנו את הוואן, מהרה לעברנו אשה עגלגלה בגיל העמידה, שהייתה ללא ספק אידה קצ'קה. איך היא הכירה אותנו? אין לי כל מושג, אבל ההכרות הייתה הדדית ומיידית. ישראל-סשה חייך אלי בהבעת נצחון, "אמרתי לך שלא תהייה שום בעיה! " אמרו עיניו. אידה הובילה אותנו לבית קפה כלשהו ,שעל פי דבריה היה "הטוב ביותר בעיר" . סרני הייתה עיר המחוז לכל דבר ועניין, אבל נראתה בערך כמו בית שאן (סליחה בית-שאנים). הלכנו לשירותים והזמנו קפה, ואידה ספרה לנו את סיפור חייה בתערובת של אידיש רצוצה ורוסית שסשה תרגם.אידה ספרה לנו שהוריה וסביה היו מדומברוביצה. אמה הסתתרה אצל משפחה אוקראינית וכך ניצלה. היא נשאה אחרי המלחמה ליהודי. לא היה ברור לי אם אידה בעצמה הייתה נשואה ליהודי ,כי היא לא הזכירה זאת. היא ספרה לנו שלמעשה היא מעולם לא הייתה בדומברוביצה (מרחק 20 דקות נסיעה במכונית מסרני...), ותשמח לבוא עמנו. לדבריה יש בסרני כעשרים יהודים, איש מהם לא מוכר על ידי הרבנות האורתודוכסית. היא עצמה פעילה בכל נושא "בקהילה" ,ואת בתה שלחה לארץ. "מה יש לך לעשות כאן?" שאלתי אותה , והיא ענתה ברצינות גמורה :"אם אני לא אהיה כאן מי יקח אתכם לקברים?" במובן מסויים היא ראתה את ישיבתה בסרני כשם שהיהודי האחרון ברדזיבילוב ראה את ישיבתו שם. אידה הייתה אשה חייכנית וצחקנית ,וכל כולה מפיצה אנרגיות חיוביות. היא הובילה את ניקולאי בכל מיני דרכי עקלתון, ולבסוף הורידה את הואן לתוך שדה קוצים, עד אשר נראה היה לי שהיא תוריד את כולנו לעברי פי פחת. אבל לבסוף היא צוותה עליו לעצור ועלינו לרדת מן הוואן. "מכאן הולכים ברגל", פקדה. לשמאלנו היו פסי רכבת ולצידם מן ביתן קטן. "אחרי הפסים צריך ללכת כשני קילומטר ושם אתר ההריגה." אמרה אידה. רעדה וחלחלה עברו בשדרתי. הרי הסבתא מינדל והדוד יחזקאל בודאי ירדו בדיוק במקום הזה מן הרכבת שהובילה את אלפיים יהודי דומברוביצה שנותרו אחרי הבריחה ערב השחיטה ,ובמהלך הצעדה אל עבר תחנת הרכבת שמעבר להורין.

התחלנו ללכת בין הקוצים שעל יד המסילה, ומשם ירדנו אל השביל המוביל אל היער. אדמת היער אדמה חולית, המרמזת שפעם לפני היות האדם היה כאן ים. לאט לאט הסתבר לי שמנחם משתרך מאחור, ככל שהתקדמנו יותר, ולא הלכנו מהר, הוא הלך והשתרך באיטיות גדולה והולכת, משל היו משקולות של עופרת מחוברות לרגליו. לא יכולתי להכריע מדוע הוא משתרך, שמא מפני שהוא עייף, או שמא מפני שליבו הקופא מזרים זרמי קרח אל רגליו שמסרבות לשאת אותו. את זרמי הקרח הרגשתי גם אני, אבל רגלי הובילו אותו כאילו היו כנפיים אל מקום ההריגה, משל ייפתר לי שם סוד גדול שעל פתרונו עמלתי זה ימים רבים. וכך הולך וגדל המרחק שבינינו, והוא הולך ומתרחק מעמי.

אחרי הליכה של כשעה הגענו אל מקום המצבה הראשונה. במקום שלוש מצבות. אינני יודעת בבירור מה משמעותן. האם הוקמו על מקום הבורות, או שמא הוקמו על מקום הצריפים שבהם נשרפו חיים הנשים והילדים האומללים. זה כמעט לא משנה. כל היער הענק הזה היה בית מטבחיים אחד גדול לארבע-עשר אלף איש ,אשה, ילד וילדה.

על המצבה נכתב:

"לזכר יהודי סרני, רוקיטנה, דומברוביצה והסביבה שעונו ונרצחו על ידי הנאצים ועזריהם ימ"ש בי"ג-י"ד אלול תש"ב

(26-27.8.1942) ת.נ.צ.ב.ה. הוקם ב2002 "

את שטח המצבה מקיף שטח מגודר בגדר בטון נמוכה שמסמלת אולי את מקום המחפורת, אבל אין לדעת. נשענתי על גדר הבטון והקראתי לדודני ודודניותי ,לאחי ולבעלי את מכתב הקינה שכתב יצחק געללער האומלל לאחיו בחולון ממחנה העקורים בגרמניה בשנת 1946. כיצד בקשו הוא וחביריו להצית את העיר סרני למען תמות נפשם עם פלישתים, וכיצד נאסר עליהם לעשות זאת על ידי ראש היודנראט. כיצד נאספו כל יהודי הסביבה בשטח המגודר שביער, כיצד הוחזקו מרבית הנשים והילדים בשלושה צריפים במשך יומיים בחום הלוהט של אוגוסט ללא מזון ומים, כיצד עם החל השחיטה, פרצו הוא וחביריו את הגדר, ונמלטו, כיצד התחבא בסמוך וראה כיצד נקרעים לגזרים הילדים הקטנים שלא הוכנסו לצריפים , מהם ברימוני יד, ומהם ממש בידי הרשעים, וכיצד מוצתים הצריפים על יושביהם. יצחק געללער השאיר שם את אשתו ושלושת בנותיו הקטנות. כל מה שנשאר לו היה הצורך לספר את דבר חורבנה של עירו.

לא הייתי בטוחה שזה מה שעלי לעשות אבל הרגשתי צורך עז לגרום לכל השאר להבין מה קרה שם. להבין שלא היה זה מוות בלבד. הייתה זו מיתה משונה שרק יצורי אנוש מסוגלים להמציא. חשבתי שהם יכעסו עלי. הם היו מזועזעים ואולי העדיפו שלא אספר להם כל מה שקרה. כולם הלכו בדרך חזרה בשתיקה גמורה. מנחם הלך לידי ורטן "אני כועס עליך. את מסיבה לי צער ועגמת נפש כל הזמן. אני לא רוצה שתסבי לי צער ועגמת נפש". אמרתי לו שיש לו מזל שהוא יכול ללכת חזרה באותה דרך שבה הגיע. הוא שתק בזעף. עלינו על הוואן שבו חיכה לנו ניקולאי ונסענו בכיוון צפון בואכה דומברוביצה. ואולם, לפני דומברוביצה עברנו בכל אותם כפרפרים מהם באו סבתי מינדל, בן דודה של אמי יוסף קויפמאן ובני משפחה אחרים שאבד זכרם. העיירה הראשונה שבה עצרנו הייתה ברזניצה.

היינו חייבם לעצור שם. אם לא ידעתי דבר על משפחת אמי, הרי שעל משפחת סבתי ידעתי עוד פחות משום דבר. העובדה שהיא נולדה בברזניצה התגלתה לי באקראי מתוך ספר המפקד שערכו האוקראינים בדומברוביצה על פי דרישת הנאצים בקיץ 1942. שאר חברי המשלחת סברו שהעצירה בברזניצה היא בזבוז זמן מוחלט ,ונשארו לעת עתה לשבת בוואן. בחוץ ירד גשם טורדני. ניקולאי הנהג עצר בצידה של מן ככר מדושאת שבמרכזה עמדה כנסייה חמודה בצבע תכלת. מצידה הרחוק יותר של הככר המדושאת נראו בתי עץ חמודים לא פחות צבועים בצבעים ססגוניים. המקום כולו נראה כמו תפאורה לסרט " כנר על הגג". הלכתי לעבר שורת הבתים שמעבר לככר. בדרך שמתי לב, שהיא איננה מדושאת ,אלא פשוט מגודלת עשב פרא.תרנגולות חומות אדמדמות רעו בה, ואף אווזים לבנבנים הדסו בדרך הבוצנית. הדרך שבה הלכתי הייתה פשוט אדמה כבושה. במקום שבו מי הגשם לא נספגו באדמה היו שלוליות רדודות. אבינועם דידה אחרי, וישראל –סשה דידה בעקבותיו.

בתחילת רחוב הבוץ עמד בית עץ צבוע בירוק וצהוב זהב עז. מבעד לחלון נבטה ישישה שהתבוננה בסקרנות בזרים שהגיעו למקום. לא עברו דקות מעטות, והישישה יצאה החוצה אל מחוץ לגדר ביתה . בינתיים יצאו כל חברי ה"משלחת " מן הואן והתאספו סביבנו. האשה שהייתה בעלת סבר נעים ורגוע, נראתה בת מאתיים בערך, אולם במהלך השיחה הסתבר שהיא רק בת 76. לשון אחר בשנת 1942 היא הייתה בת 12. שאלתי אותה על משפחת דובלשטיין. היא לא הכירה אותם. אבל הזכירה משפחות אחרות וספרה לנו בנחת שכל הכפר הייה מיושב יהודים. היה כאן רב חסידי חשוב , ציינה באוזנינו, שכולם באו לשחר את פניו. היא עצמה הייתה מן האוקראינים היחידים שהתגוררו בכפר, ועבדה בבית מלון יהודי שהיה במקום. לא נאמרה מילה על הטבח או על הנסיבות שבהן "נעלמו" היהודים. לא יכולתי להפסיק לחשוב על משחק הכדורגל השטני שנערך בדרך בין ברזניצה לסרני,ואשר בו שמשו תינוקותיהם של אנשי ברזניצה בתור כדורי רגל לשוטרים האוקראינים שליוו אותם אל מותם. צילמתי את המשעול המבוצבץ וכמה מן הבתים, ואמרנו ללכת הלאה. הישישה שאליה הצטרפו בינתיים כמה אנשים נוספים, ציינה שבכניסה לכפר נוכל לראות את בית הכנסת של הכפר, או מה שנותר ממנו. היא הודתה לישו המושיע שזימן לה שיחה מענגת כל כך עם אנשים כל כך טובים וכולנו חזרנו אל הואן והפלגנו הלאה. בכניסה לכפר באמת עמד מבנה שתאם את תיאורה. ניקולאי עצר, ואני,אבינועם ,מנחם וסשה הלכנו לשם. המקום היה נעול על מסגר ובריח, ולא נראה שנעשה בו שימוש כלשהו. המבנה נראה חדש יחסית, ודומה שנבנה ממש ערב המלחמה. אבינועם שאיננו נרתע משום דבר ניסה לפרוץ את המנעול, ומשמחיתי מצא דרך להציץ מבעד לחלונות אל פנים המבנה. גגו היה מט לנפול והוא היה ריק מכל סימן לכך שהיה זה אי פעם בית כנסת. חזרנו אל הואן וזו הפעם עזבנו את ברזניצה לשלום. "לאן עכשיו?" שאל ניקולאי הסבלני. עכשיו לדומברוביצה, אבל בדרך אנחנו עושים עצירה קטנטנה בברסטה." עניתי. "מה איבדנו בברסטה?" שאל מנחם. "ברסטה הוא הכפר שבו חיו הקויפמאנים," הסברתי לו, "והבטחתי לזלדה ולגנסיה שאצלם אותו," הסברתי. בשלב זה כולם הבינו שאין מה להתווכח אתי. הם חיכו לכך שנגיע לדומברוביצה, שם יוכלו להתמקם באיזו מסעדה ולהניח לי לרדוף אחרי רוחות הרפאים שלי. על פי תיאוריהן של זלדה וגנסיה, שהתבססו על דברי אביהן, ברסטה הייתה כפרפר קטנטן, שבו חיו רק קומץ משפחות יהודיות. הוא היה קטן בהרבה מדומברוביצה, ואף מברזניצה. בכניסה לכפר עברנו אחו ירוק ורחב ידיים שבאופקו הרחוק עמדה עגלה עמוסה חציר רתומה לשני סוסים בריאי מראה. כאשר נכנסנו לכפר ציפתה לי הפתעה . הכפר נראה הרבה יותר גדול מברזניצה והרבה יותר מודרני. גם כאן היו בתי עץ, אבל הם היו ברובם בתי עץ חדשים בסגנון ישן. הרחובות לא היו כולם רחובות בוץ ,חלקם היו סלולים, והמקום כולו נראה קצת יותר "מודרני". משהו השתנה בברסטה מאז אותו זמן שבו יוסף קויפמאן הקטן דידה מדי בוקר ברגל ממנה לדומברוביצה כדי ללמוד תורה בחדר של העיירה הגדולה. צילמתי כמה מן הבתים הישנים,כמה מן החדשים, סמטת בוץ אחת, ולא היה יותר דבר לעשותו מלבד המשך לנסוע לדומברוביצה, שהייתה במרחק קילומטרים ספורים. ניקולאי הוביל אותנו למרכז העיירה, ונכנס עם ישראל-סשה לבניין העירייה לשאול היכן יימצא מידע על יהודי המקום. הם היפנו אותנו אל המוזיאון העירוני. נסענו איפוא אל המוזיאון העירוני. בדרך ראינו שהעיירה מטופחת להפליא. הבתים כולם מצובעים בצבעים ססגוניים. מרכז העיירה מתהדר בככר וערוגות פרחים נקיות ומטופחות. המקום כולו נראה כמו מחכה לביקור של אורח חשוב. שלי? חשבתי לעצמי. נזכרתי במה שסיפר לי טאראבילו, שלכבוד מלאת אלף שנה לדומברוביצה היא עברה "מתיחת פנים".

מנחם היה נרגש ולא שקט. בחוץ ירד גשם. השאר היו רעבים, אבל לא העזו לומר מילה. מנחם רטן " את לא נורמלית. יהיה לזה סוף לא טוב. הם בטח שלחו עכשיו את המשטרה אחרינו. " . למה שישלחו אחרינו את המשטרה ,שאלתי את עצמי בלי קול. הוא באמת מאמין שהם חוששים שאתבע זכויות על בית סבי, או שאאשים מישהו ברציחתו? כן ,נכון שהוא נרצח על ידי שכנו בבית שממול, אבל מה יתן לי הדבר ומה יועיל אם אדע מי זה היה והיכן זה היה. הרוצח בודאי מת כבר. אבל ידעתי שמנחם היה לכוד בסבך הזוועות שהוסתרו מפנינו כל חיינו, ועתה דימה לנפשו שיש להן קיום עצמאי משל עצמן והן תבואנה אחריו לתבוע את ליטרת הבשר שהוא חייב להן בתור בנה של אמו ונכדו של אברהם חיים וורונה. הגענו אל המוזיאון. זה היה בניין קטן ,כנראה בית עץ (של יהודים בודאי) ששופץ והותקן כדי לשמש בתורת מוזיאון, ככל הנראה לכבוד חגיגות האלף לקיומה של דומברוביצה. נגבנו רגליים בשטיחון שבכניסה ונכנסנו פנימה. את פנינו קדמה אשה צעירה ורזה כבת שלושים וחמש, עינים כחולות ושיער בלונדיני ואפון סולד כמו שצריך, מנהלת המוזאון. היא עצמה ילידת לבוב, ושם סיימה את האוניברסיטה. היא הראתה לנו בגאווה את המקום. בתיבות התצוגה היו להבי סכינים ,גרזנים ושאר כלי עבודה ,שנעשו מאבן בתקופה חשיכה שלפני חמש עשרה אלף שנה או שמא יותר. וכמו כן היו תיבות שהכילו רקמות ,חפצי בית תמונות בתים ומשפחות של איכרים אוקראינים טובים. כל המוזיאון היה קטנטן ,נקי ומסודר להפליא. המילה "יהודים" לא נזכרה בו אפילו פעם אחת. בקשתי מישראל –סשה שישאל אותה הייתכן הדבר, שהרי למן ייסודו של המקום מרבית תושביו היו יהודים, כלומר עד אוגוסט 1942. הוא שאל והיא הסמיקה והתנצלה ,ואמרה שהמוזיאון רק נוסד, ואין להם חומר על היהודים והיא תשמח לצרפו אם נשלח לה חומר כזה. האמת היא, הודתה האשה הצעירה, שמאחר והיא ילידת לבוב, היא בעצמה לומדת עתה את תולדות המקום. היא הייתה כולה רצון טוב לעזור והתנדבה להראות לנו את העיירה. "מה אתם מבקשים לראות" שאלה. אמרתי לה שאני מבקשת לראות את ככר השוק הישנה, את הפליאנט, את בית החולים, את הגשר על ההורין, וכמה רחובות שעל פיהם חשבתי שאוכל לזהות את בית סבא אברהם חיים. העלמה מן המוזיאון, לא שעתה בדיוק להסברי, והוליכה אותנו למקומות השונים על פי מיטב הבנתה. היא הובילה אותנו לכיכר חסרת חן ובה מבנה משעמם צבוע בכחול. "כאן היה השוק הישן " הסבירה הבחורה. כל האיזור נהרס בזמן המלחמה וכעת בנוי עליו מתחם המנהל המחוזי. אם כן, כל המרכז היהודי העתיק נעלם ואיננו. אחר כך מצאנו את עצמנו עומדים מול מגרש גדול מעלה עשבים, מגודר עד למדרכה, ובמרכזו מבנה חד קומתי עצוב למראה שנראה כמו בית ספר. "זה חלק מן הפליאנט" הסבירה העלמה.

"מה פירוש המילה פליאנט?" הקשיתי. העלמה, באמצעות סשה-ישראל הסבירה שזהו איזור נופש לאורך ההורין, שהשתרע מביתם של האצילים הפולנים לבית פלאתר עד לכנסייה הפולנית. "זה לא נראה כמו איזור נופש" אמרתי.

העלמה אשר על המוזיאון הסבירה, שזהו חלקו האחורי של הפליאנט, ושעל חלק ממנו נבנו מבנים ציבוריים שונים. "מה אנחנו עושים כאן?" רטן מנחם. הסברתי לו שבפליאנט נקברו היהודים שנמלטו מן השיירה שהלכה ב26 באוגוסט אל תחנת הרכבת שמעבר להורין, וכמו כן היהודים שנתפסו אחר כך בשדות, ביערות, בחצרות האוקראינים, וכל הפרטיזנים שנתפסו בסביבה. למעשה, יש סבירות גבוהה שבפליאנט קבור הסבא אברהם חיים שנורה על ידי שכנו האוקראיני ב25.8.1942 בערב כאשר ניסה לברוח מחצרו לעבר רחוב בלאטנישע שהיה מחוץ לגיטו. מנחם שתק. חזרנו לוואן . בדרך הסבירה לנו העלמה מהמוזיאון שהיא מכירה הרבה משפחות אוקראיניות שהסתירו יהודים בזמן המלחמה. הכפר כולו היה באמת כפר יהודי ,אבל כאשר הגיעה לכאן משפחת פלאתר , משפחת האצילים הפולנית, הם דחקו את היהודים מעיסוקיהם . רתחתי מחימה , אבל העדפתי לשתוק,שכן שירותיה של עלמת המוזיאון היו חשובים, ומוסר הכליות עשה אותה שוקקת להשביע רצון. כאשר ירדנו מן הוואן נמצאנו מול כנסייה גדולה ומוזנחת למראה. "זאת הכנסייה הפולנית", הסבירה העלמה. זה הסביר את עליבותה.

הקטוליות הייתה דתם של המשעבדים הפולנים. עתה משנעלמו, עומדת כנסייתם עלובה , משמימה ,בדרכה לקריסה , ועוד מעט קט תעלם , כמו שנעלמו שרידי החיים היהודיים במקום. לצד הכנסיה היו מדרגות רחבות שהובילו מטה מטה. בתחילה לא הבנתי לאן אנחנו הולכים, אבל לפתע נפתחה הצמחיה הצפופה שבתוכה ירדנו ונמצאנו עומדים מול גשר חבלים שנמתח על נהר ההורין. המראה שנגלה לפנינו היה עוצר נשימה. הנהר היה יפהפה, מגודר בצמחיה עבותה ,ואם מבטך ירד לאורכו, נדמה היה שאתה נמצא ביער אירופי בראשיתי,"דובראבי" –חורשות מוריקות ושופעות עלים רחבים של עצי אלון וערבה שעל חופי הנהרות (האנציקלופדיה הסובייטית הגדולה , עמ' 261) . דומה שהנה כמעט קט יבואו ראשוני המתיישבים הפולנים והיהודים לבראו ולבנות את ראשוני הבתים בדומברוביצה. הגשם המשיך לרדת.

ואמא לא ספרה לי דבר על כל היופי הזה. דומברוביצה נוסדה כנראה בתחילת האלף השני , כנראה על ידי הנורמנים הויקינגים, שייסדו מקומות יישוב בכל נקודה שהוותה יסוד במערכת קשר הנהרות שלהם. תחבורת הנהרות הייתה האמצעי שבו נעו ממקום למקום במהירות, והתנפלו על התושבים המקומיים הסלאווים וייסדו מרכזי שליטה. הסלאווים עצמם הגיעו לאוקראינה ממזרח לא לפני המאה הששית, וכבשוה מידי שבטים מקומיים. בסוף המאה העשירית קבלו על עצמם תושבי האיזור את הנצרות בנוסחה האורתודוכסי. נסיכי שושלת רוריק הנורמני משלו במקום ממקום מושבם בקייב במשך כמאתיים חמישים שנה, עד אשר המונגולים שטפו את רוסיה ,אוקראינה, פולין , הונגריה ,רומניה אסיה הקטנה והמזרח הקרוב. ב"היסטוריה של בתי הכנסיות הפראבוסלאוויות בסביבות ווהלין" ,שנדפס לפני למעלה מ100 שנה נכתב " עם פלישת הטאטארים וכיבוש העיר על ידם,הכריחו את כל תושבי המקום להשתטח על הארץ ,כיסו אותם בקרשים,והתיישבו עליהם לחוג את נצחונם ליד שולחנות ערוכים : כך נחנקה כל האוכלוסיה המקומית" (ספר דומברוביצה, עמ' 22, הערה *). ובכן, אין חדש תחת השמש. המונגולים לא בססו שלטון יציב באוקראינה אלא הסתפקו בהטלת מורא שיבטיח העברת מסים סדירה. דומברוביצה הייתה לחלק מן הנסיכות הגאליצית ,שהשתרעה מגאליץ בדרום עד לפריפט בצפון. רק כדי לעגן את הקורא , הפריפט הוא זרוע של הדניסטר שאליו נשפך הסטיר האגדי ,נהרה של העיר לוצק, כמו גם ההורין. יותר מאוחר עבר האזור אל תחום שלטונם של

נסיכי ווהלין שבירתם הייתה לוצק. בשנת 1330 כבשו הליטאים את האיזור ודומברוביצה כמו גם לוצק הפכו לחלק ממחוז פינסק . מחברי ספר דומברוביצה סבורים שהתיישבות היהודים במקום החלה לא לפני המאה החמש עשרה, תחת שלטון הליטאים, ואולם אין בידינו מקורות כתובים שיאששו כך או אחרת. הדעת נותנת שכבר במאה הארבע עשרה כאשר התאחדו פולין וליטא (1386) הם הופיעו בעיירה. זו הייתה קהילה קטנה שלא עמדה בזכות עצמה. ב1623 הם היוו חלק אדמיניסטראטיבי של קהילת פינסק. ב1648 הם נשחטו ביחד עם הפולנים והליטאים על ידי הקוזאקים של הדון בהנהגתו של בוגדאן חמילניצקי,מנהיג המרד האוקראיני בפולנים שהיו שליטי הארץ . אבל מיד אחרי דיכוי המרד, חזר והוקם היישוב היהודי בעיר. ב1766 היו בעיר 404 יהודים. כמה שנים לפני כן, ב1753 הפכה דומברוביצה לקהילה עצמאית בעלת זכויות כדלקמן: חבריה רשאים להתדיין בבית הדין הרבני, הם רשאים להשתמש בעצים להסקה ולבנייה. מגרשים חופשיים יכולים להלקח על ידם לבנייה עבור תשלום מיסים מסויימים. מגרשים לבניינים ציבוריים כגון בית כנסת, בית מרחץ, מגורי הרב,ובית העלמין היו פטורים ממיסים. ליהודים הותר להקים משרפה של יי"ש ,לסחור ביינות לשחוט בקר, ולמכור בשר לא כשר לנוצרים, אולם בעבור זכות זו שלמו מס של 200 זהובים בשנה. היהודים נפטרו מחובת השירות לחצר. כל הזכויות האלה אושר ב1774 על ידי אנטוני פלאתר שהיה בתוקף צו מלכותי לאדוני העיר וסביבותיה. ב1793 סופחה ווהלין לרוסיה . הרוסים הכירו בזכויותיו ואף העניקו לו תואר של גרף. באותה שנה הוכרזה ווהלין לחלק מתחום המושב, שבו הותר ליהודים להתגורר ולנוע בחופשיות, ומספר יהודי דומברוביצה עלה במהירות.

במהלך מלחמת העולם הראשונה עברה העיירה מיד ליד בין הרוסים הגרמנים והלאומנים האוקראינים, ואולם בתום המלחמה היא הייתה לחלק מן המדינה הפולנית החדשה. עד שבערב מלחמת העולם השנייה היו בעיירה כ5000 נפש, מהם 4500 יהודים, סביב העיירה חיו איכרים אוקראינים במשקיהם. דומברוביצה של המאה השמונה עשרה הייתה ודאי מקום שרב בו השטח הפנוי על השטח הבנוי, זאת ניתן להבין מן העובדה שכל יהודי יכול היה לבנות לו בית על שטח פנוי בתשלום מס לא גדול. ניתן לתאר כמה היה המקום נידח, עזוב ומשווע להתיישבות במאה הארבע עשרה, כאשר באו שמה ראשוני המתיישבים היהודים.

עמדנו משתאים בגשם השוטף על גשר החבלים והתבוננו ביופי הפראי של המקום. אין ספק שזהו גשר חדש שהוקם לכבוד חגיגות האלף , לא ברור לי כלל אם הוא נמתח על מקום הגשר הישן, וגם לתחנת רכבת המפורסמת לא עלה בידי להגיע.

ירדנו מן הגשר ועלינו בחזרה במדרגות המובילות לכנסיה הפולנית. העלמה מן המוזיאון לקחה אותנו מרחק כמה רחובות אל מגרש קטן וריק בין הבתים, והודיעה חגיגית כי זהו בית העלמין הישן. היא הצהירה בחגיגיות לא פחותה כי איש לא מעז לבנות על מגרש זה, שמא תרדופנה אותו רוחות המתים.

ניסיתי להביאה לכך שתמצא את קרן הרחובות של בית החולים "בלטנישע גאס" ו"דוקארובקע גאס" , כלומר הרחוב שפונה אל יער דוקארוב, שם היה גבול הגטו, ושם היה ביתו של הסבא אברהם חיים. היא הובילה אותנו לאיזו פינת רחוב, ושם החל דיון מעמיק האם שמות הרחובות לא השתנו. לא ראיתי בית חולים כלל ועיקר. עוד אנו מתדיינים יצאה לעברנו איזו בבושקה ומקל בידה, עוד מעט קט דימיתי אותה ממריאה עליו אל על.

העלמה מן המוזיאון החלה לתחקר אותה .היא לא זכרה שום וורונה אבל זכרה משפחות אחרות (הם תמיד זוכרים בתים שאתה לא מחפש). עוד אנו מתחקרים את הבבושקה ואת המפה שבספר דומברוביצה, ואלישע גוער בי שזו לא שיטה לעבוד, כי אינני יודעת אם שמות הרחובות לא השתנו, ושתי נשים בערך בגילי נגשו אלינו ושאלו מה אנו מחפשים. ישראל הסביר להן. אחת מהן אמרה שהיא בת המקום וכך גם הוריה וסביה, והיא תעזור לנו לחפש. ישראל הבין מזה שהיא יודעת היכן גר הסבא. חוץ מזה היא אמרה שיש עוד יהודיה אחת בעיירה, גם היא ילידת המקום ובודאי שהיא תדע. האישה החביבה שהתנדבה לעזור לנו, אמרה שהיא חייבת לסור הביתה, כי השאירה אוכל על הגז, ותפגוש אותנו במקום שתפגוש. היא הלכה לדרכה ואנחנו נסענו עם הואן למקום המפגש. האנשים מאחור החלו להתעצבן. השעה היתה בערך ארבע אחר הצהרים ,ולמן הבוקר לא בא אל פינו דבר. אני משום מה לא חשתי בשום רעב. נסענו עם האשה השניה והעלמה מן המוזיאון והגב' קצ'קה. התחיל להיות קצת צפוף בואן. לפתע עצרה אותנו בבושקה נוספת ששמעה על דבר בואנו וגילתה רצונה לעזור. ישראל העלה גם אותה לוואן. ניקולאי נתקף היסטריה של צחוק ונאם נאום ארוך ברוסית שכולם הבינו אותו חוץ ממני, למרות ששום איש חוץ מישראל והמקומיות לא דיבר רוסית. הסתבר שניקולאי אמר: " אני רעב. למה שלא נאסוף את כל הבבושקות, נעשה כנס של בבושקות, שיעשו רפרנדום היכן גר הסבא, ונגמור עניין". כל הוואן שאג מצחוק. משום מה זה לא נראה לי מצחיק. הגענו למקום המפגש ביחד עם האשה החביבה. היא הציעה שנלך קודם לבית העלמין החדש. העלמה מן המוזיאון הייתה בשוק :"יש כאן עוד בית עלמין יהודי? " שאלה, "ועוד איך" ענתה המקומית, וגם רוב המצבות עודן במקומן. היא הובילה את ניקולאי בדרך שדות שהוותה את גבולה המערבי של העיר מצדה האחד היו בתים בנויים בדלילות, ומצדה האחר

שדות רחבים שאחריהם השתרע במרחק יער ירוק וסבוך. כאשר נסענו בדרך הזאת לא הבנתי עדיין שזהו חלק מדרך דוקארוב , והיער שנראה במרחק הוא יער דוקארוב. השדות שהשתרעו מערבה לנו היו השדות שדרכם ניסו הנמלטים מן השחיטה להגיע אל היער. אלה היו השדות שעליהם כתב פוגעלשטיין :"שדות דומברוביצה הרחבים היו שחורים מאנשים, יהודים שנמלטים אל היער מפני הצורר". רק חמישים מהם נותרו בחיים.

בית הקברות ה"חדש" היה גדול ומלא מצבות. אבינועם וניקולאי החלו לחפור בידיהם וכך צילמתי כמה מהם. הרגשתי רע מאד. צילמתי 60,000 מצבות יהודיות בתורכיה ואת מצבות אבותי אני משאירה כאן ואיש לא יידע עוד מעט כי היו כאן. שאלתי את עצמי כיצד שרדו המצבות, ונזכרתי כי לאחר המלחמה בקשו המקומיים לחרוש את השדה ויהושע פישמן ועוד כמה מן הניצולים באו לבית העירייה והודיעו שאם בית הקברות היהודי ייחרש, הם מבטיחים לחרוש את בית הקברות הנוצרי. באותו רגע מסויים בהיסטוריה של אוקראינה יכול היה פישמן לעשות זאת. הוא השתייך עתה לממסד הקומוניסטי המנצח, והאוקראינים זוהו עם המנוצחים. עם זאת נראה לי מעניין שהנסיון לא חזר על עצמו. לא ראיתי בשום מקום כתובות נאצה. נראה היה שהדומברוביצאים החדשים גמרו אומר לשכוח את דבר קיומם של הדומברוביצאים הישנים,ולא להזכירם עוד בשום דרך וסימן. אחרי בית העלמין הרגשתי שאם לא נאכל משהו יוכרז מרד.האשה החביבה ורעותה הלכו לדרכן ואמרו שבינתיים יטלפנו ליהודיה שחיה בכפר כדי ליזום פגישה, ונפגש עמן אחר כך. הנחנו לעלמה מן המוזיאון לקחתנו למסעדה בעיר. קודם לכך כולנו הרגשנו צורך דחוף בשירותים (השעה הייתה כבר חמש אחה"צ!) מנהלת המוזיאון אמרה שתקח אותנו לחנות הצילום שבה נתנה לצלם את תמונות העיר שחפצה לתת לנו. התמונות כמובן לא היו מוכנות והחנות הייתה סגורה. היא נראתה נבוכה ,ובסוף אמרה בבישנות שכל מה שיש לה להציע הם השירותים הרגילים של דומברוביצה שהם "א-לה-תורכה", ומחוץ לבית, כלומר ללא מים זורמים. זו הייתה חוויה קשה במיוחד, אבל כאשר צריך,אין ברירה.

בעלת המסעדה הזהירה אותנו שאין מים בדומברוביצה,בשל איזו תקלה לא ברורה ,כך שהתפריט שהיא יכולה להציע מוגבל. הוא היה באמת מוגבל אבל כלל את הבורשט הרגיל ,כרוב ממולא ולאטקס. הדודנים אכלו בשתיקה. קצ'קא, ניקולאי והעלמה מן המוזיאון ישבו לחוד וקרקרו באוקראינית. בסיום הארוחה הצטרפה האשה המקומית החביבה. התברר שהיהודיה היחידה בעיירה אינה רוצה כלל לפגוש אותנו. לא התפלאתי. לא כל אחד רוצה שיזכירו לו את שונותו, ובייחוד כאשר המדובר בשריד של הטבח. חזרנו להצטלבות דוקארובקע ובלעטנישע, והאשה המקומית הסבירה לנו היכן היה בית החולים ,והיכן היה גבול הגטו. זה היה הרגע שבו הבנתי שהנוף שאנו רואים ממערב, ושאותו ראינו בבית קברות החדש , הוא נוף השדות שדרכו ברחו הנמלטים מן השחיטה. רעדה עברה בי. האשה המקומית התייעצה עם בבושקה נוספת שפגשה ברחוב, לקול שאגות צחוקו של ניקולאי.

על פי הסבריה והמפה זיהינו בית בקרן הרחוב שהתאים לתיאור הבריחה של סבא אברהם חיים, אלא שהבית נראה גדול מדי. העליתי את האפשרות שהבית נבנה אחרי המלחמה ,אבל הוא נראה די ישן.

ישראל –סשה אמר שיש לו פתרון . נכנס לבית ממול ונשאל. אימה חשכה ירדה עלי. אם זה הבית של סבי, הרי מן הבית שממול ירו עליו כדי להרגו. לא הספקתי לומר זאת, אלא גמגמתי שאיני מוכנה להכנס שמה בשום פנים ואופן, אבל ישראל שלא הבין למה דחף אותי פנימה. זה היה בית עץ ,בעל מבואה קטנה, שממנה נכנסנו לחדר העיקרי. תקרת העץ הייתה נמוכה מאד. את הקירות כיסו שטיחים. בצד עמדה מיטה ,נוסח מטת סוכנות מכוסה בכיסוי לבן מרוקם. איקונין היו על הקירות ותנור פח מוסק בעצים עמד ליד הקיר שממול. הרצפה הייתה רצפת עץ חשופה, ואת רוב החדר תפס שולחן עגול ועליו מפה רקומה על המטה ישבה ישישה חסרת שיניים, ועל אחד הכסאות שליד השולחן ישבה אשה צעירה יותר לבושה שחורים וגם לה חסרות כמה שיניים. האשה הצעירה הייתה צעירה ממני אבל נראתה מבוגרת בהרבה לגילה. בחלל עמד ריח כבד של שתן (לא היו מים בדומברוביצה באותו יום!).

האשה הזקנה אמרה שהיא גדלה בבית הזה. היא זוכרת את השכנות, פלונית ואלמונית, אבל שום מינדל וורונה. מה רציתם שתאמר שהיא בתו של רוצח? משכתי את ישראל בשרוולו ומהרתי החוצה. הרגשתי שהגיעה השעה לעזוב את המקום. נתנו 50 דולר לאשה המקומית שלוותה אותנו. היא מחתה, אבל אמרנו לה שזה בשביל מתנות לנכדים, וזה נראה לה הגיוני. בטרם נסע עברנו במוזיאון, כתבתי בספר המוזיאון בעברית משהו על השדים המתרוצצים בתוכי ובקשתי לתת להם מרגוע, ועל הנשים הטובות שפגשתי בדומברוביצה. אינני יודעת מאיזו סיבה דחפתי לידיה של מנהלת המוזיאון 50 דולר. היא הסתובבה עמנו כל היום וטרחה רבות, אבל היא לא רצתה לקחת כסף למען עצמה. אמרתי לה שזה בשביל המוזיאון, היא מחתה אבל לקחה לבסוף את הכסף. במחשבה שניה הרגשתי לא טוב עם זה . המוזיאון הזה מחק את עקבות יהודי דומברוביצה, למה שאתן להם כסף? מאיזו סבה ? הנחתי שבכך הפגנתי את עליונותי עליהם ועל המוזיאון שלהם. רצחתם את משפחתי, העלמתם את דבר קיומה, ולמרות זאת אין שום ספק ששפר גורלי מגורלכם. אני מקווה שהעלמה הבלונדינית לקחה את הכסף לעצמה ועשתה בו שימוש טוב.

נסענו שותקים לסרני. רק אידה קצ'קה ישראל וניקולאי פטפטו בעליזות. כאשר הגענו לסרני כבר הייתה כמעט חשכה. לאידה קצ'קה היה קשה להפרד מאתנו. היא צחקה ואמרה, "כבר חשבתי שנהיה משפחה.קשה להפרד". נתנו גם לאידה 50 דולר "בשביל הנכדים" והמשכנו ללוצק. הדרך נראתה רחוקה באופן שלא ייאמן. הגענו ללוצק מאוחר מאד ונפלנו שדודים. לא ייאמן אבל לא חלמתי שום חלום זוועות. שום אוקראינים ושום גרמנים לא רדפו אחרי ,ואף אחד לא איים על שלום נכדי האהובים.

וסוף דבר. שום דבר אינו עומד על עומדו. לפני כשנתיים הוצבה ביוזמתם של צאצאי הניצולים מדומברוביצה ובעיקר בכוחה של משפחת לחוביץ' המקומית , אנדרטת זכרון ליהודי העיירה . משפחת לחוביץ שומרת ומשגיחה על האנדרטה.

בתצלומים: המשלחת לאוקראינה. צילום של הכפר דומברוביצה מבית העלמין הישן. נהר ההורין. התייעצות עם קשישות הכפר היכן היה מה. הדרך לגיא ההריגה . מצבת הזכרון בגיא ההריגה. צילום האנדרטה שהוקמה בעיירה ביוזמת משפחת לחוביץ וצאצאי שרידי העיירה, וציור שלי בו ניסיתי להעלות באוב

את סבתא מינדל עלפי צילום בודד שלה על רקע צילומים של כפרה. אחד מציורי היחידים שנעשה בשמן ולא באקריליק. שנת 2006.