ГОЛОКОСТ: РІЗНЯ В ДУБРОВИЦІ — СЕРПЕНЬ 1942 РОКУ

ГОЛОКОСТ: РІЗНЯ В ДУБРОВИЦІ — СЕРПЕНЬ 1942 РОКУ

Дубровиця (Домбровиця) — місто в Рівненській області, Україна.

Цей документ спочатку був написаний Мінною Розен. Професор Розен — історик, яка раніше працювала в Тель-Авівському, Хайфському та Принстонському університетах. Стаття спочатку була написана на івриті. Переклад українською мовою готується до публікації.

26 та 27 серпня 1942 року моя бабуся, Міндель Ворона (уроджена Дубельштейн), та мій дядько, Єхезекель Ворона, були вбиті разом з рештою євреїв їхнього міста Добровиця та навколишніх містечок у Сарнянському лісі німцями та їхніми українськими поплічниками. Мій дід, Авраам Хаїм Ворона, був вбитий за два дні до того своїм українським сусідом, коли намагався врятувати свою родину з гетто. У 2006 році я разом із братом Менахемом та моїми двоюрідними братами першого, другого й третього ступеня вирушила в подорож слідами наших предків до Боромеля, Луцька та Домбровиці. Навіть мій вічний чоловік, Авіноам, погодився поїхати зі мною, хоча він ненавидить подорожі й не має жодного зв’язку з Волинню, її річками та болотами. У нього є свої річки — у Трансільванії. Я вела щоденник подорожі, і ділюся з вами п’ятим днем нашої подорожі в пам’ять про тих, кого вбили.

П’ятий день (15 серпня 2006 року)

Для мене п’ятий день нашої подорожі був найважчим. Свідчення про масове вбивство в Серних, які я зібрала, не давали мені спати більшу частину літа, і думка про те, що доведеться фізично пройти тими самими місцями, наповнювала мене жахом. На мій подив, уся група — жоден із членів якої не мав жодного стосунку до моєї матері чи її родини — оголосила, що поїде зі мною, включаючи, звісно, Авіноама та Менахема, який, як я думала, не захоче їхати.

Авіноам сказав мені, що йому цікаво побачити, звідки походила моя мати. Менахем сказав, що він винен їй цю подорож. Гадаю, решта відчули моє занепокоєння і хотіли мене підтримати, і я була їм глибоко вдячна. Іда Качка, остання єврейська жінка в Серні, сказала, що з радістю відведе нас до місця масового вбивства в Серні. Оскільки у нас не було знайомих у Домбровиці, я вирішила попросити її супроводжувати нас і туди, сподіваючись, що вона погодиться. Хоча, строго кажучи, ми мали спочатку зупинитися в Домбровиці, а потім у Сернах, все вийшло інакше, бо Серни розташовані на південь від Домбровиці, тоді як Домбровиця знаходиться прямо на кордоні з Білоруссю й неподалік від польського кордону. Тож ми спочатку приїхали до Сернів.

Ісраель-Саша, наш гід, домовився про зустріч з Ідою на центральному автовокзалі в Сернах. «Як ми її впізнаємо?» — запитала я Сашу. «Ми її впізнаємо, ми її впізнаємо», — відповів Ізраїль із безмежною терплячістю. Коли ми приїхали на автовокзал у Сернях, я була сповнена сумнівів. «Як ми її впізнаємо?» Коли ми під’їхали на мікроавтобусі, до нас поспішила повна жінка середнього віку — це, безсумнівно, була Іда Качка. Як вона нас впізнала? Я не маю ні найменшого уявлення, але впізнання було взаємним і миттєвим. Ізраїль-Саша посміхнувся мені з видом тріумфу. «Я ж казав, що проблем не буде!» — говорили його очі. Іда повела нас до якоїсь кав’ярні, яка, за її словами, була «найкращою в місті». » Серни були обласним центром у повному розумінні цього слова, але виглядали майже як Бейт-Шеан (прошу вибачення у мешканців Бейт-Шеана). Ми зайшли до туалету й замовили каву, а Іда розповіла нам історію свого життя, змішуючи ламаний їдиш і російську, яку перекладав Саша. Іда розповіла, що її батьки та дідусі й бабусі були родом із Домбровиці. Її мати переховувалася в українській родині і завдяки цьому врятувалася. Після війни вона вийшла заміж за єврея. Мені не було зрозуміло, чи сама Іда була одружена з євреєм, оскільки вона про це не згадувала. Вона розповіла нам, що, насправді, ніколи не була в Домбровці (яка знаходиться за 20 хвилин їзди від Серні…), і що з радістю поїде з нами. За її словами, у Серні мешкає близько двадцяти євреїв, жоден з яких не визнаний православним рабинатом. Вона сама бере активну участь у всіх аспектах «громадського» життя і відправила свою дочку до Ізраїлю. «Що вам тут робити?» — запитав я її, а вона з цілковитою серйозністю відповіла: «Якщо мене тут не буде, хто ж відведе вас до могил?» У певному сенсі вона ставилася до свого перебування в Серні так само, як останній єврей у Радзивілові ставився до свого перебування там. Іда була веселою, усміхненою жінкою, яка випромінювала позитивну енергію. Вона вела Миколу всілякими звивистими стежками і зрештою заїхала мікроавтобусом у поле терну, аж поки мені не здалося, що вона веде нас усіх на загибель. Але врешті-решт вона наказала йому зупинитися, і ми вийшли з фургона. «Звідси підемо пішки», — наказала вона. Ліворуч від нас пролягали залізничні колії, а поруч із ними — невеликий сарай. «Нам треба пройти близько двох кілометрів вздовж колій, і саме там знаходиться місце масового вбивства», — сказала Іда. Мене пробіг дриж, і по спині пробіг холодок. Адже бабуся Міндель і дядько Єхезекель, мабуть, саме в цьому місці зійшли з поїзда, що віз 2 000 євреїв з Домбровіци, які залишилися після втечі напередодні різанини, під час маршу до залізничної станції за Горином.

Ми почали йти серед терну вздовж колії, а звідти спустилися на стежку, що вела в ліс. Лісова підстилка була піщаною, нагадуючи про те, що колись давно, ще до появи людей, тут було море. Поступово я усвідомив, що Менахем відставав; чим далі ми йшли — а ми йшли нешвидко — тим повільніше він плентався, наче до його ніг прив’язали свинцеві гирі. Я не міг зрозуміти, чому він відставав — можливо, тому що втомився, а може, тому що його замерзле серце посилало крижані струмені до ніг, які відмовлялися нести його. Я теж відчував ці крижані струмені, але мої ноги несли мене, наче крила, до місця масового вбивства, ніби там мала вирішитися велика таємниця — та, яку я намагався розгадати вже багато днів. І так відстань між нами збільшувалася, а він віддалявся від мене дедалі далі.

Пройшовши близько години, ми дісталися до першого меморіалу. Там було три меморіали. Я не знаю напевно, що вони означають. Чи були вони споруджені над масовими могилами, чи, можливо, над бараками, де нещасних жінок і дітей спалили живцем? Це навряд чи має значення. Весь цей величезний ліс був однією великою бійнею для чотирнадцяти тисяч чоловіків, жінок, хлопчиків і дівчаток.

Напис на меморіалі гласить:

«На згадку про євреїв із Серних, Рокітної, Домбровиці та околиць, яких катували й вбили нацисти та їхні поплічники, нехай їхні імена будуть викреслені, 13–14 Елула 5702 року

(26–27 серпня 1942 року). Нехай їхня пам’ять буде благословенням. Встановлено у 2002 році».

Територія навколо меморіалу оточена низьким бетонним парканом, що, можливо, символізує місце масового поховання, але ми не можемо знати цього напевно. Я притулилася до бетонної огорожі й зачитала своїм двоюрідним братам і сестрам, братові та чоловікові скорботний лист, який нещасний Іцхак Геалер написав своєму братові в Холоні з табору для переміщених осіб у Німеччині в 1946 році. Про те, як він і його друзі намагалися підпалити місто Сарни, щоб померти разом із філістимлянами, і як голова юденрату заборонив їм це зробити. Як усіх євреїв з околиць зібрали в огородженій ділянці в лісі; як більшість жінок і дітей утримували в трьох бараках протягом двох днів у пекучій серпневій спеці без їжі та води; як, коли почалася різанина, він і його друзі прорвалися крізь огорожу й втекли; як він ховався неподалік і спостерігав, як маленьких дітей, яких не завели в бараки, розривали на шматки — одних ручними гранатами, інших — буквально руками злочинців, — і як бараки підпалили разом із тими, хто був усередині. Іцхак Гееллер залишив там свою дружину та трьох маленьких доньок. Усе, що в нього залишилося, — це потреба розповісти історію про знищення його міста.

Я не був упевнений, чи саме це я мав робити, але відчував сильну потребу дати всім іншим зрозуміти, що там сталося — зрозуміти, що це була не просто смерть. Це була дивна смерть, яку здатні вигадати лише люди. Я думав, що вони будуть на мене злі. Вони були жахнуті й, можливо, воліли б, щоб я не розповідав їм усього, що сталося. Усі йшли назад у повній тиші. Менахем ішов поруч зі мною й бурчав: «Я злий на тебе. Ти постійно завдаєш мені горя й мук. Я не хочу, щоб ти завдавала мені горя й мук». Я сказала йому, що йому пощастило, що він може повертатися тим самим шляхом, яким прийшов. Він мовчав, надувшись. Ми сіли в мікроавтобус, де нас чекав Микола, і поїхали на північ, у бік Домбровиці. Однак, не доїхавши до Домбровиці, ми проїхали всі ті маленькі села, звідки походили моя бабуся Міндель, двоюрідний брат моєї матері Йосеф Койфман та інші члени родини, пам’ять про яких загубилася. Першим містечком, де ми зупинилися, була Барзениця.

Ми мусили там зупинитися. Якщо я нічого не знав про родину моєї матері, то про родину моєї бабусі знав ще менше — якщо взагалі щось знав. Про те, що вона народилася в Березниці, я випадково дізнався з книги перепису населення, складеної українцями в Домбровиці на прохання нацистів влітку 1942 року. Решта членів делегації вважали, що зупинка в Березниці — це суцільна втрата часу, тож вони поки що залишилися в мікроавтобусі. Надворі йшов неперервний дощ. Водій Микола зупинився на краю трав’янистої площі, у центрі якої стояла чарівна блакитна церква. На протилежному боці площі я бачив дерев’яні будинки, такі ж чарівні, пофарбовані в яскраві кольори. Усе це місце нагадувало декорації до фільму *«Скрипаль на даху»*. Я пішов у бік ряду будинків, що стояли на протилежному боці площі. По дорозі я помітив, що це насправді зовсім не газон, а просто заросла дикою травою ділянка. Там паслися червонувато-коричневі кури, а по багнюкій стежці навіть похитувалися кілька білуватих гусей. Стежка, якою я йшов, була просто утрамбованою землею. Там, де дощова вода не вбралася в землю, утворилися неглибокі калюжі. Авіноам шаркав за мною, а Ізраїль — Саша — шаркав за ним.

На початку Брудної вулиці стояв дерев’яний будинок, пофарбований у зелений та яскраво-золотисто-жовтий кольори. Літня жінка визирнула з вікна, з цікавістю спостерігаючи за прибулими незнайомцями. За кілька хвилин літня жінка вийшла назовні, за огорожу свого будинку. Тим часом усі члени «делегації» вийшли з мікроавтобуса й зібралися навколо нас. Жінка, яка мала приємну й спокійну манеру поведінки, виглядала на двісті років, але під час розмови з’ясувалося, що їй лише 76. Іншими словами, у 1942 році їй було 12 років. Я запитав її про сім’ю Дубельштейнів. Вона їх не знала. Але вона згадала інші родини й спокійно розповіла нам, що все село було заселене євреями. Вона зазначила, що тут мешкав важливий хасидський рабин, до якого всі приходили привітатися. Сама вона була однією з небагатьох українців, які жили в селі, і працювала в єврейському готелі, що там розташовувався. Про масове вбивство чи обставини, за яких євреї «зникли», не прозвучало жодного слова. Я не міг перестати думати про той диявольський футбольний матч, що відбувся на дорозі між Бразницею та Серними, під час якого немовлят мешканців Бразниці використовували як футбольні м’ячі українські поліцейські, які супроводжували їх на смерть. Я сфотографував запилену дорогу та кілька будинків, і ми вирішили рухатися далі. Літня жінка — до якої тим часом приєдналося ще кілька людей — вказала, що біля в’їзду до села ми можемо побачити сільську синагогу, або те, що від неї залишилося. Вона подякувала Ісусу Спасителю за те, що Він подарував їй таку чудову розмову з такими добрими людьми, і ми всі повернулися до мікроавтобуса та поїхали далі. Біля в’їзду до села справді стояла будівля, що відповідала її опису. Микола зупинився, і я, Авіноам, Менахем та Саша підійшли туди. Будівля була зачинена на навісний замок і засув, і, судячи з усього, взагалі не використовувалася. Будівля виглядала відносно новою, ніби її звели безпосередньо перед війною. Авіноам, який нічого не боїться, спробував зламати замок і, на мою радість, знайшов спосіб зазирнути крізь вікна всередину будівлі. Її дах ось-ось мав обвалитися, і там не було жодних ознак того, що колись це була синагога. Ми повернулися до мікроавтобуса і цього разу попрощалися з Брженіцею. — Куди тепер? — запитав терплячий Микола. — Тепер до Домбровиці, але по дорозі ми зробимо коротку зупинку в Бресті, — відповів я. — Що нам робити в Бресті? — запитав Менахем. — Бреста — це село, де жили Койфмани, — пояснив я йому, — і я пообіцяв Зельді та Генсії, що ми там зупинимося. У цей момент усі зрозуміли, що сперечатися зі мною немає сенсу. Вони чекали, поки ми дістанемося Домбровиці, де зможуть влаштуватися в ресторані, а я — погнатися за своїми привидами. Згідно з описами Зельди та Генсії, які ґрунтувалися на розповіді їхнього батька, Бреста була крихітним селом, де мешкало лише кілька єврейських родин. Воно було набагато меншим за Домбровицю і навіть за Брезницю. На в’їзді до села ми проїхали повз величезну зелену галявину, на дальньому кінці якої стояв завантажений сіном віз, запряжений двома здоровими на вигляд кіньми. Коли ми в’їхали в село, на мене чекала несподіванка. Село виглядало набагато більшим за Березницю й набагато сучаснішим. Тут також були дерев’яні будинки, але більшість із них — це нові споруди, збудовані в старовинному стилі. Не всі вулиці були багнюкими; деякі були бруковані, і все селище виглядало дещо «сучаснішим». У Бресті щось змінилося з тих часів, коли маленький Йосеф Койфман щоранку йшов звідти до Домбровиці, щоб вивчати Тору у великому міському хедері. Я сфотографував кілька старих будинків, кілька нових і одну багнюку провулку, і не залишалося нічого іншого, як рухатися далі до Домбровиці, що була всього за кілька кілометрів. Микола привів нас до центру міста й зайшов до мерії разом з Ісраелем-Сашею, щоб дізнатися, де можна знайти інформацію про місцеву єврейську громаду. Нам вказали на міський музей. Тож ми поїхали до міського музею. По дорозі ми побачили, що містечко було надзвичайно доглянутим. Усі будинки були пофарбовані в яскраві кольори. У центрі міста красувалася площа та охайні, доглянуті квітники. Усе це виглядало так, ніби чекало на візит важливого гостя. «Мене?» — подумав я про себе. Я згадав, що мені розповідав Тарабіло — ніби на честь 1000-річчя Домбровці місто зазнало «косметичного оновлення».

Менахем був схвильований і неспокійний. Надворі йшов дощ. Решта були голодні, але не наважувалися й слова сказати. Менахем буркнув: «Ти божевільний. Це не закінчиться добре. Напевно, вони вже надіслали за нами поліцію». Чому б їм надсилати за нами поліцію? — подумки запитала я себе. Невже він справді вірить, що вони бояться, ніби я заявлятиму права на будинок мого діда, або що я звинувачуватиму когось у його вбивстві? Так, це правда, що його вбив сусід з протилежного боку вулиці, але що мені дасть знання того, хто це був і де це сталося? Вбивця, напевно, вже давно помер. Але я знав, що Менахем заплутався у павутині жахів, які приховували від нас усе наше життя, і тепер він уявляв, що вони живуть своїм життям і прийдуть за ним, щоб вимагати свою частку м’яса, яку він їм винен як син своєї матері й онук Авраама Хаїма Верони. Ми прибули до музею. Це була невелика будівля, судячи з усього, дерев’яний будинок (без сумніву, що належав євреям), який відремонтували й перетворили на музей, ймовірно, на честь святкування тисячоліття існування Домбровиці. Ми витерли ноги об килимок біля входу й увійшли всередину. Нас зустріла молода, струнка жінка років тридцяти п’яти — з блакитними очима, світлим волоссям і ідеально рівною чубчиною — директорка музею. Вона сама народилася у Львові, де й закінчила університет. З гордістю вона провела нас екскурсією по приміщенню. У вітринах були виставлені леза ножів, сокири та інші знаряддя, виготовлені з каменю ще з епохи темних віків — п’ятнадцять тисяч років тому, а може, й ще раніше. Також були вітрини з текстилем, предметами побуту та фотографіями будинків і сімей добропорядних українських селян. Весь музей був крихітним, чистим і надзвичайно добре організованим. Слово «євреї» не прозвучало жодного разу. Я попросив Ізраїля — Сашу — запитати її, чи це можливо, адже з часу заснування міста більшість його мешканців були євреями — тобто аж до серпня 1942 року. Він запитав, і вона почервоніла та вибачилася, сказавши, що музей щойно заснували і в них немає матеріалів про євреїв, але вона з радістю включить їх, якщо ми надішлемо їй такі матеріали. Правда в тому, зізналася молода жінка, що, оскільки вона родом зі Львова, то сама зараз вивчає історію цього міста. Вона була сповнена доброзичливості та бажання допомогти і запропонувала провести нам екскурсію містом. «Що ви хотіли б побачити?» — запитала вона. Я сказав їй, що хочу побачити стару ринкову площу, «Планет», лікарню, міст через Горин та кілька вулиць, на яких, як мені здавалося, я міг би впізнати будинок свого діда Авраама Хаїма. Молода жінка з музею не зовсім уважно слухала мої пояснення і, як могла, вела нас до різних місць. Вона привела нас на непривабливу площу з похмурою будівлею, пофарбованою в синій колір. «Тут колись був старий ринок», — пояснила вона. Вся ця територія була зруйнована під час війни, і зараз на цьому місці стоїть комплекс районної адміністрації. Отже, весь старий єврейський центр зник і більше не існує. Пізніше ми опинилися перед великою, зарослою ділянкою, огородженою аж до тротуару, з сумним на вигляд одноповерховим будинком у центрі, що нагадував школу. «Це частина „Пліанта“», — пояснила молода жінка.

«Що означає слово „Пліант“?» — запитав я. Молода жінка за допомогою Саші-Ізраїля пояснила, що це була курортна зона вздовж річки Горін, яка простягалася від маєтку польської шляхти до Будинку Платера і далі до польської церкви. «Це не схоже на курортну зону», — сказав я.

Екскурсоводка музею пояснила, що це була задня частина «Пліанта» і що на частині цієї території було збудовано різні громадські будівлі. «Що ми тут робимо?» — буркнув Менахем. Я пояснив йому, що Пліант був місцем поховання євреїв, які втекли з конвою, що вирушив 26 серпня до залізничної станції за річкою Горін, а також євреїв, яких пізніше захопили в полях, лісах, на подвір’ях українців, та всіх партизанів, яких було захоплено в цій місцевості. Насправді, дуже ймовірно, що мій дід, Авраам Хаїм, похований у Пліанті; його застрелив його український сусід увечері 25 серпня 1942 року, коли він намагався втекти зі свого подвір’я в бік вулиці Блатніше, що була за межами гетто. Менахем мовчав. Ми повернулися до мікроавтобуса. По дорозі молода жінка з музею пояснила нам, що знає багато українських родин, які під час війни переховували євреїв. Усе село справді було єврейським, але коли сюди приїхала родина Платерів — польська шляхетська родина — вони позбавили євреїв засобів до існування. Я кипів від гніву, але вирішив мовчати, оскільки допомога тієї молодої жінки з музею була важливою, а її почуття провини спонукало її до того, щоб догодити нам. Коли ми вийшли з мікроавтобуса, то опинилися перед великою, занедбаною на вигляд церквою. «Це польська церква», — пояснила молода жінка. Це пояснювало її занедбаність.

Католицизм був релігією польських гнобителів. Тепер, коли їх уже не було, їхня церква стояла занедбаною, покинутою, на межі руйнування і незабаром зникла б, так само як зникли залишки єврейського життя в цьому місці. Біля церкви були широкі сходи, що вели вниз, вниз. Спочатку я не розумів, куди ми йдемо, але раптом густе листя, крізь яке ми спускалися, розступилося, і ми опинилися перед мостом із мотузок, що простягався через річку Горін. Вид, що відкрився перед нами, захоплював дух. Річка була прекрасною, оточеною пишною рослинністю, і якщо дивитися вздовж її течії, здавалося, ніби ти опинився в первісному європейському лісі — «Дубраві» — пишних гаях із широколистими дубами та вербами, що вишикувалися вздовж берегів річки («Велика радянська енциклопедія», с. 261). Здавалося, ніби ось-ось мають прибути перші польські та єврейські поселенці, щоб розчистити землю й збудувати перші будинки в Домбровці. Дощ не припинявся.

А мама ні слова не сказала мені про всю цю красу. Думбрувіце, ймовірно, було засноване на початку другого тисячоліття, найімовірніше, вікінгами-норманами, які засновували поселення в кожному місці, що слугувало вузлом у їхній річковій транспортній мережі. Річковий транспорт був тим засобом, за допомогою якого вони швидко переміщалися з місця на місце, нападаючи на місцевих слов’янських мешканців і створюючи центри контролю. Самі слов’яни прибули на Україну зі сходу не раніше VI століття і завоювали її у місцевих племен. Наприкінці X століття мешканці регіону прийняли православне християнство. Князі норманської династії Рюриковичів правили зі своєї столиці в Києві близько 250 років, аж доки монголи не прокотилися Росією, Україною, Польщею, Угорщиною, Румунією, Малою Азією та Близьким Сходом. У праці *«Історія православних церков у околицях Волині»*, опублікованій понад 100 років тому, написано: « З вторгненням татар і захопленням ними міста вони змусили всіх місцевих мешканців лягти ниць на землю, накрили їх дошками і сіли на них, щоб відсвяткувати свою перемогу за накритими столами: таким чином усе місцеве населення було задушене» (Книга Домбровиці, с. 22, примітка *) . Що ж, під сонцем немає нічого нового. Монголи не встановили сталого правління в Україні, а обмежилися тим, що вселяли страх, аби забезпечити регулярне стягування податків. Домбровиця увійшла до складу Галицького князівства, яке простягалося від Галіца на півдні до Прип’яті на півночі. Щоб читачеві було зрозуміліше: Прип’ять — це притока Дністра, у яку впадає легендарна Стир — річка міста Луцька, — так само як і Горин. Пізніше цей регіон перейшов під владу

волинських князів, столицею яких був Луцьк. У 1330 році литовці завоювали цей регіон, і Домбровиця, як і Луцьк, увійшла до складу Пінської воєводства. Автори книги *«Домбровиця»* вважають, що єврейське заселення цієї місцевості почалося не раніше XV століття, за часів литовського панування; однак у нас немає письмових джерел, які б підтверджували це так чи інакше. Логічно припустити, що вже у XIV столітті, коли Польща та Литва об’єдналися (1386 р.), євреї вже були присутні в місті. Це була невелика громада, яка не могла існувати самостійно. У 1623 році вони становили адміністративну одиницю Пінської громади. У 1648 році їх було винищено разом із поляками та литовцями донськими козаками під проводом Богдана Хмельницького — лідера українського повстання проти поляків, які правили цими землями. Але одразу після придушення повстання єврейська громада в місті була відновлена. У 1766 році в місті проживало 404 євреї. Кілька років тому, у 1753 році, Домбровиця стала самостійною громадою з такими правами: її членам було дозволено звертатися до рабинського суду, а також використовувати деревину для опалення та будівництва. Вони могли придбавати вільні ділянки під забудову в обмін на сплату певних податків. Ділянки під громадські будівлі, такі як синагога, лазня, резиденція рабина та кладовище, були звільнені від податків. Євреям дозволялося засновувати винокурні для виробництва спирту, торгувати вином, забивати худобу та продавати некошерне м’ясо християнам; однак за цей привілей вони сплачували податок у розмірі 200 золотих монет на рік. Євреї були звільнені від обов’язку виконувати судові обов’язки. Усі ці права були підтверджені в 1774 році Антонієм Платером, який за королівським указом обіймав посаду королівського намісника міста та його околиць. У 1793 році Волинь була приєднана до Росії. Росіяни визнали його права і навіть надали йому титул графа. Того ж року Волин було оголошено частиною поселенської зони, де євреям дозволялося вільно проживати та пересуватися, і єврейське населення Домбровиці швидко зростало.

Під час Першої світової війни місто неодноразово переходило з рук у руки — від росіян до німців і українських націоналістів; однак наприкінці війни воно увійшло до складу нової польської держави. Напередодні Другої світової війни населення міста становило близько 5 000 осіб, з яких 4 500 були євреями; українські селяни мешкали на своїх господарствах навколо міста. У XVIII столітті Думбровіца, безсумнівно, була місцем, де відкриті простори переважали забудовані території; про це свідчить той факт, що будь-який єврей міг побудувати будинок на вільній ділянці, сплативши помірний податок. Можна уявити, наскільки віддаленим, пустельним і потребуючим заселення було це місце у XIV столітті, коли туди прибули перші єврейські поселенці.

Ми стояли, зачаровані, під проливним дощем на мосту з мотузок, милуючись дикою красою цього місця. Немає сумнівів, що це новий міст, збудований на честь святкування Тисячоліття; мені зовсім не зрозуміло, чи пролягає він саме на місці старого мосту, а до знаменитого залізничного вокзалу мені також не вдалося дістатися.

Ми зійшли з мосту й знову піднялися сходами, що вели до польської церкви. Молода жінка з музею провела нас на кілька кварталів далі, до невеликої порожньої ділянки між будинками, і урочисто оголосила, що це й є старе кладовище. З не меншою урочистістю вона заявила, що ніхто не наважується будувати на цій ділянці, щоб духи померлих не переслідували їх.

Я намагався переконати її відвести нас до перехрестя вулиць «Белтніше Гассе» та «Дукаровке Гассе» — тобто до вулиці, що веде до Дукаровського лісу, де пролягала межа гетто і де колись стояв будинок діда Авраама Хаїма. Вона привела нас до вуличного розі, і там ми розпочали ґрунтовну дискусію про те, чи змінилися назви вулиць. Я взагалі не побачив лікарні. Поки ми ще сперечалися, до нас підійшла бабуся з палицею в руці; на мить мені здалося, що вона ось-ось злетить на ній у небо.

Молода жінка з музею почала розпитувати її. Вона не пам’ятала ніякої Верони, але пам’ятала інші родини (вони завжди пам’ятають будинки, яких ти не шукаєш). Поки ми ще розпитували бабусю й консультувалися з картою в книзі Домбровіци, Еліша насварив мене, сказавши, що це неправильний підхід, бо я не знав, чи змінилися назви вулиць, і до нас підійшли дві жінки мого віку й запитали, що ми шукаємо. Ізраїль пояснив їм ситуацію. Одна з них сказала, що вона уродженка цього містечка, як і її батьки та дідусі й бабусі, і що вона допоможе нам у пошуках. Ізраїль зрозумів з цього, що вона знає, де мешкав дідусь. Крім того, вона сказала, що в містечку є ще одна єврейка, також уродженка цього містечка, і та напевно знатиме. Доброзичлива жінка, яка зголосилася нам допомогти, сказала, що їй треба заїхати додому, бо вона залишила їжу на плиті, і що вона зустріне нас у домовленому місці. Вона пішла своєю дорогою, а ми поїхали мікроавтобусом до місця зустрічі. Люди на задньому сидінні починали дратуватися. Було близько четвертої години дня, а ми з ранку нічого не їли. Чомусь я зовсім не відчувала голоду. Ми їхали разом із другою жінкою — молодою пані з музею — та пані Качкою. У мікроавтобусі починало ставати трохи тісно. Раптом інша бабуся, яка почула про наше прибуття, зупинила нас і висловила бажання допомогти. Ізраїль впустив її до мікроавтобуса теж. Микола вибухнув істеричним сміхом і виголосив довгу промову російською, яку всі розуміли, крім мене, хоча російською, крім Ізраїля та місцевих, ніхто не розмовляв. Виявилося, що Микола сказав: «Я голодний. Чому б нам не зібрати всіх бабусь, не влаштувати з’їзд бабусь, не провести референдум щодо того, де живе дідусь, і не покінчити з цим?» Усі в мікроавтобусі вибухнули сміхом. Чомусь мені це не здалося смішним. Ми прибули на місце зустрічі разом із тією привітною жінкою. Вона запропонувала спершу зайти на нове кладовище. Молода жінка з музею була вражена: «Тут є ще одне єврейське кладовище?» — запитала вона. «Авжеж», — відповіла місцева жінка, — «і більшість надгробків досі на своїх місцях». Вона повела Миколу стежкою через поля, що утворювали західну межу міста; з одного боку стояли поодинокі будинки, а з іншого —

широкі поля, за якими вдалині простягався зелений, густий ліс. Їдучи цією дорогою, я ще не усвідомлював, що це частина Дукаровської дороги, а ліс, який видно вдалині, — це Дукаровський ліс. Поля, що простягалися на захід від нас, були тими самими полями, через які ті, хто втікав від різанини, намагалися дістатися до лісу. Це були ті поля, про які писав Фогельштейн: «Величезні поля Домбровіци були чорні від людей — євреїв, які втікали до лісу від гнобителя». Вижили лише п’ятдесят із них.

«Нове» кладовище було великим і повним надгробків. Авіноам і Микола почали копати голими руками, тож я сфотографував деякі з них. Мені було жахливо. Я сфотографував 60 000 єврейських надгробків у Туреччині, а тут я залишав надгробки своїх предків, і незабаром ніхто навіть не знатиме, що вони тут були. Я запитав себе, як ці надгробки збереглися, і згадав, що після війни місцеві жителі хотіли зорати це поле, а Єгошуа Фішман та кілька інших вцілілих пішли до мерії й заявили: якщо єврейське кладовище буде зоране, вони обіцяють зорати й християнське. У той конкретний момент української історії Фішман міг би це зробити. Він тепер належав до переможної комуністичної верхівки, а українців ототожнювали з переможеними. Проте мені цікаво, що цю спробу не повторили. Я ніде не побачив графіті з ненависними написами. Складалося враження, що нові мешканці Домбровиці вирішили забути про саме існування колишніх мешканців Домбровиці й більше ніяк і ніякими засобами про них не згадувати. Після відвідин кладовища я відчув, що якщо ми чогось не з’їмо, то спалахне бунт. Доброзичлива жінка та її подруга пішли своєю дорогою, сказавши, що тим часом вони зателефонують єврейці, яка мешкає в селі, щоб домовитися про зустріч, і ми зустрінемося з ними пізніше. Ми дозволили молодій жінці з музею відвести нас до ресторану в місті. Перед цим ми всі відчули нагальну потребу скористатися туалетом (адже була вже 17:00!). Директорка музею сказала, що відведе нас до фотоательє, де вона зробила знімки містечка, які хотіла нам подарувати. Звісно, фотографії ще не були готові, а ательє було зачинене. Вона виглядала збентеженою і врешті-решт сором’язливо сказала, що все, що вона може запропонувати, — це стандартні туалети Домбровці, які є «à la turca» — на відкритому повітрі, тобто без проточної води. Це був особливо неприємний досвід, але коли вже треба, то вибору немає.

Власниця ресторану попередила нас, що в Домбровці немає води через якусь незрозумілу несправність, тому меню, яке вона могла запропонувати, було обмеженим. Воно справді було обмеженим, але включало звичний борщ, голубці та латкес. Кузени їли мовчки. Качка, Микола та молода жінка з музею сиділи окремо й базікали українською. Наприкінці трапези до нас приєдналася привітна місцева жінка. Виявилося, що єдина єврейка в містечку взагалі не хотіла з нами зустрічатися. Я не здивувалася. Не всім хочеться, щоб їм нагадували про їхню «іншість», особливо коли йдеться про людину, яка пережила масове вбивство. Ми повернулися на перехрестя вулиць Дукарівки та Блатніше, і місцева жінка пояснила нам, де раніше була лікарня і де пролягала межа гетто. Саме в той момент я усвідомила, що той пейзаж, який ми бачили на заході — той самий, що ми бачили на новому кладовищі, — це були ті самі простори полів, через які вцілілі втекли від масового вбивства. Мене пробіг дриж. Місцева жінка порадилася з іншою бабусею, яку зустріла на вулиці, серед гучного сміху Миколи.

Спираючись на її пояснення та карту, ми визначили будинок на розі, який відповідав опису втечі діда Авраама Хаїма, але будинок здавався занадто великим. Я висловив припущення, що будинок, можливо, збудували після війни, хоча він виглядав досить старим.

Ізраїль — Саша — сказав, що має рішення. Він зайшов у будинок через дорогу й розпитав людей. Мене охопив темний страх. Якщо це був будинок мого діда, то саме з будинку навпроти вулиці в нього стріляли, щоб убити. Я не встиг цього сказати; замість цього я заїкаючись вимовив, що ні за яких обставин не хочу туди заходити, але Ісраель, який не розумів, чому, заштовхнув мене всередину. Це був дерев’яний будинок із невеликим передпокоєм, з якого ми потрапили до головної кімнати. Дерев’яна стеля була дуже низькою. Стіни були обтягнуті килимами. З одного боку стояло ліжко, таке, як від Єврейського агентства, накрите білим вишитим покривалом. На стінах висіли ікони, а біля протилежної стіни стояла дров’яна бляшана піч. Підлога була з голого дерева, і більшу частину кімнати займав круглий стіл, накритий вишитою скатертиною. На ліжку сиділа літня беззуба жінка, а на одному зі стільців біля столу сиділа молодша жінка, одягнена в чорне, якій також бракувало кількох зубів. Молодша жінка була молодша за мене, але виглядала набагато старшою за свій вік. У повітрі витав сильний запах сечі (того дня у Домбровіці не було води!).

Старенька сказала, що виросла в цьому будинку. Вона пам’ятала сусідів — такого-то й такого-то — але ніякої Міндель чи Верони. А що ви очікували, що вона скаже — що вона дочка вбивці? Я потягнув Ісраеля за рукав і поспішив назовні. Я відчув, що настав час їхати. Ми дали 50 доларів місцевій жінці, яка супроводжувала нас. Вона протестувала, але ми сказали їй, що це на подарунки для її онуків, і це її влаштувало. Перед тим, як виїхати, ми заїхали до музею. Я написав у гостьовій книзі музею на івриті про демонів, що бушують у мені, і про моє бажання їх заспокоїти, а також про добрих жінок, яких я зустрів у Домбровці. Не знаю чому, але я всунула 50 доларів у руки директорки музею. Вона провела з нами цілий день і робила все можливе, щоб допомогти, але не хотіла брати гроші для себе. Я сказала їй, що це для музею; вона протестувала, але зрештою взяла гроші. Подумавши ще раз, я почувалася через це недобре. Цей музей стер сліди євреїв Домбровці — чому я маю давати їм гроші? Чому? Мабуть, таким чином я демонстрував свою перевагу над ними та їхнім музеєм. Ви вбили мою родину, стерли будь-які сліди їхнього існування, а проте немає сумніву, що моя доля краща за вашу. Сподіваюся, та молода блондинка взяла гроші собі й витратила їх з користю.

Ми їхали до Серних у мовчанні. Лише Іда Качка, Ізраїль і Микола весело базікали. Коли ми доїхали до Серних, уже майже стемніло. Іді Качці було важко з нами прощатися. Вона посміхнулася й сказала: «Я вже думала, що ми стали однією родиною. Важко розлучатися». Ми також дали Іді 50 доларів «для онуків» і поїхали далі до Луцька. Дорога здавалася неймовірно довгою. Ми прибули до Луцька дуже пізно й звалилися від виснаження. Неймовірно, але я не мала жодного кошмару. Ні українці, ні німці не переслідували мене, і ніхто не загрожував безпеці моїх улюблених онуків.

І на цьому історія закінчується. Ніщо не залишається таким, як було. Приблизно два роки тому з ініціативи нащадків тих, хто вижив із Домбровиці, — і насамперед завдяки зусиллям місцевої родини Леховичів — було споруджено меморіал на честь євреїв цього містечка. Родина Леховичів доглядає за меморіалом і підтримує його в належному стані.

На фотографіях: Делегація в Україні. Фотографія села Домбровиця, зроблена зі старого кладовища. Річка Горин. Рада з літніми жінками з села, щоб з’ясувати, де що знаходилося. Шлях до «долини смерті». Меморіальний камінь у «долині смерті». Фотографія меморіалу, спорудженого в містечку з ініціативи родини Леховичів та нащадків тих, хто вижив, а також моя картина, на якій я спробував зобразити

бабусю Міндель на основі єдиної її фотографії на тлі знімків її села. Одна з небагатьох картин, які я написав олією, а не акрилом. 2006 рік.